Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

 Розплющую очі та розумію, що лежу в обіймах Романа. Він вчора так і не пішов у свою кімнату, залишився зі мною. Не було нічого, ми просто спали. І це було настільки приємно. Не можу пояснити навіть собі.

Відчувати його велику долоню на своєму животі, тулитися до нього під ковдрою, чути, як він дихає, як б'ється його серце... Губи розтягуються в усмішці.

Повільно повертаюсь у його руках і спостерігаю, як мило сіпаються його густі вії. Обличчя спокійне, розслаблене, скуйовджене волосся і розмірене дихання.

Підіймаю руку та торкаюся пальцями вигнутої, темної брови. Веду подушечкою пальців по щоці до губ. Роман сіпається, і я широко усміхаюся.

Він розплющує очі — і знову з'являються його неймовірні ямочки. Ямочки, які я вже люблю.

— Ти так дивишся на мене, — тихо вимовляє хлопець.

— Як? — питаю, вигинаючи брову.

— Не зможу пояснити словами, але мені дуже подобається.

Він повільно наближається і цілує. Одразу подаюся вперед, відповідаю з усім почуттям, притискаючись до Романа. Торкаюся рукою твердих грудей.

— Нас потрібно вставати, — тихо шепоче хлопець, залишаючи поцілунок на моїй шиї.

— Тобто цілувати мене ти вже не хочеш? — питаю, сміючись від лоскоту.

Боже, звідки я взяла стільки впевненості та сміливості? Не впізнаю себе. Монастирський дивиться мені в очі й хмуриться.

— Я хочу. Цілувати хочу, — торкається губами щоки. — Обіймати, — руки Романа обвивають мою талію, викликаючи дике бажання внизу живота. — Хочу поряд з тобою лежати, засинати з тобою, — торкається губами кінчика мого носа. — І не тільки...

Ці слова викликають мурашки. Заплющую очі та цілую Романа в щоку. Повільно спускаюся до шиї, а рукою заповзаю під його футболку. Напружений прес хлопця підіймається під моїми пальцями.

— Ясю… — шепоче Роман, цілуючи моє вухо.

— Ти ж сам сказав… — шепочу, прикушуючи його шкіру на шиї.

Хлопець важко дихає, шипить крізь зуби, притискаючи мене до себе. Повільно відхиляється, зазирає в мої очі та залишає на губах легкий поцілунок.

— Не так, Ясенько. Не зараз. Я хочу, щоб для тебе все було особливо.

— Для мене вже все особливо, — усміхаюся щиро.

Мені дуже приємно, що він турбується про мене. Що не скористався моментом і зупинив мене вчасно. Чмокаю хлопця в губи й сповзаю з ліжка.

— Мені у ванну треба, а ти до себе йди. Зустрінемося у вітальні.

Він підводиться і повільно йде, не зводячи з мене погляду. Мене так тягне до нього. Я хочу ще поцілунків, ще дотиків, обіймів, але швидко розвертаюся та біжу у ванну, зачинивши за собою двері.

— Боягузка, — тягне Роман, сміючись.

— Зустрінемося у вітальні, — кричу у відповідь.

Приймаю швидко душ. Волосся мити не хочеться, воно пахне парфумами хлопця. Тому просто скручую його в гульку.

Виходжу з ванної у халаті, відчиняю шафу та зазираю всередину. Мені хочеться сьогодні виглядати як ніколи гарно.

Витягую білі джинси з високою посадкою, в'язаний светр рожевого кольору, подовжений позаду, і чобітки бежевого відтінку на низьких підборах. Чорний пуховик зовсім не підходить сюди, тому дістаю тепле, світле пальто з широким поясом і великими ґудзиками.

Хапаю свій рюкзак і швидко біжу вниз. Залітаю у вітальню і бачу вже накритий стіл, за яким нікого немає. Підходжу ближче, опускаю на диван верхній одяг та рюкзак і дивлюся на гарячі страви. Де ж Роман?

— Кого чекаємо? — шепоче хлопець позаду і притискає мене до своїх грудей.

— Налякав, — вимовляю з усмішкою.

Він розвертає мене обличчям до себе і втикається носом у мою шию.

— Нас можуть побачити, — шепочу, стараючись відштовхнути Монастирського.

— І що? Ми ж вирішили, що не будемо ховатися, — питає хлопець  і цілує моє підборіддя.

— Так, але… Ромо… 

Коліна підгинаються від дотиків Романа під светром і його гарячих поцілунків.

— Добре, добре. Ходімо їсти, бо зараз доведеться відкусити шматочок від тебе, — жартує він і тягне мене стіл.

***

Роман заїжджає на стоянку університету, і я бачу купу народу на вулиці. Блін, холод же собачий, а їм не сидиться всередині. Хоча яка різниця, де вони побачать нас разом.

Шумно видихаю, а Монастирський паркується у рівний ряд автомобілів. Одразу бачу спортивну машину Павла і розглядаю територію. Здається, хлопця не видно.

— Ну що, готова? — усміхається Роман, а мене починає трусити.

Я розумію, що зараз усі погляди будуть на мені та розмови в університеті тільки про нас з Монастирським. У хлопців ще й важлива гра на носі, зараз весь університет спостерігає за командою, а тут капітан команди нову дівчину завів.

— Ми ж можемо ще втекти? — питаю, швидко кліпаючи, і Роман голосно сміється.

Він виходить з автівки, відчиняє пасажирські дверцята та подає мені руку. Ще один вдих — і я виходжу на вулицю. Хлопець повільно проводить руками по моїх плечах, застібає пальто і бере мене за руку.