Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

Громов

В ілюмінаторі видніється клаптик злітної смуги і небо. Чудове тут небо, синє. І море чудове. Колиска цивілізації та світової культури, туристичний рай — як ці краї тільки не називають. Але жодні захоплюючі дух локації не змогли завадити невідомим виродкам вбити мого брата.

Його не врятували ні небо, ні моря, ні розсипані по морях острови. Я поки що живий і сам не знаю, добре це чи погано. Ще не зрозумів. І мені начхати на красоти, вони більше мене не чіпляють.

Не відчуваю ні грама жалю, залишаючи ці місця. Навпаки, коли Колесніков надіслав коротке повідомлення із зазначенням часу, коли слід бути в обумовленому місці, я видихнув із полегшенням.

Прислухаюся до своїх почуттів. Від того, що повертаюся, особливої радості теж не відчуваю. Я немов зависнув в одній точці просторово-часового континууму. І якщо моє тіло здатне рухатися, відчувати потреби і рефлексувати, то чимала внутрішня частина мене залишилася в спорткарі зі сплющеним капотом, який зависнув на краю обриву.

Єдине по-справжньому цінне, що я залишаю тут, — мала Каро. І я по-справжньому шкодую, що не можу взяти її з собою. Занадто туманне майбутнє вимальовується в сім'ї Громових, занадто все небезпечно, хитко й неоднозначно.

Я не сумніваюся в Колесникові. Нестор досить довго пропрацював у службі безпеки діда, щоб я йому не довіряв. І якщо він каже, що можна, значить можна.

Батько і його безпечник перевірили всіх, хто проводив техогляд мого спорткара. Нестор перевірив усіх, хто просто того дня проходив повз. Ніхто нічого не знайшов. Нічого, що могло б вселити підозру.

Але можна не означає безпечно, і я не збираюся ризикувати Каро. Я не можу дозволити собі втратити ще й її.

— Марку Маратовичу, будь ласка, пристебніться, — плеча легко торкаються тонкі пальці, — ми злітаємо.

Струшую головою, ніби щойно прокинувся, запускаю руку у волосся, проводжу від скроні до потилиці. Мигцем озираюся, ловлю зацікавлений погляд. Оцінювально пробігаюся точеним тілом, на якому форма бортпровідниці сидить наче друга шкіра. По густо нафарбованих губах, по миловидному личку.

І відвертаюся. Не чіпляє. Раніше вже прикидав би, куди її пришпилити, і не встиг би літак набрати висоту, я б уже вбивався в дівчисько під її хрипи і стогони.

Тільки я більше не вільний. І нехай замість обручки для заручин я вдягнув на ніжну шийку Каріни свій ланцюжок із кулоном, але як же в тему виявилося те колесо з ангельськими крильцями! Бо це вона, моя Каро, Ангелочок. У ній усе занадто для мене, щоб я міг від неї відмовитися, навіть її ім'я і прізвище.

І річ не в тому, що я був у Каріни першим. До неї я не уявляв, що зможу стільки часу проводити з дівчиною під одним дахом, і її не буде багато. Раніше мене вистачало максимум дня на два, потім хотілося купити квиток куди-небудь подалі, бажано на інший континент. Або їй, або собі, не важливо.

З Каро все взагалі інакше. Її присутність не дратує, не напружує, не бісить. Її ніколи не забагато, навпаки, коли її довго немає, то стає критично, недозволено мало.

Але незважаючи на це, я більше не міг залишатися в будинку в Ангелісів, надто все остогидло. Осточортіло стирчати без діла на богом забутій заправці. Остогидло цілими днями ховатися в дівчачій спальні, щоб мене часом не засікли ті два здорові бугаї — Янніс і Менелай.

Валятися в ліжку і роздивлятися власний портрет на стінці теж осточортіло.

Тільки з Каро було добре, але Каро приходила лише після того, як заправка зачинялася і бугаї відвалювали по домівках. Зате я міг зловити її за руки і завалити на себе, кайфуючи від того, як вона відбивається.

— Марку, пусти, мені треба в душ! Ну Марк...

Я, звісно, відпускав, щоправда, не одразу, потім.

З Каро мені подобається все — вечеряти, займатися коханням, розмовляти. Спати, прокидатися. Але підміняти своє життя я не можу навіть із нею. Тому що моє життя зовсім інше.

Я звик до руху, звик до натовпів уболівальників, до того, що навколо мене постійно люди — друзі, приятелі, дівчата. Звик до реву моторів, запаху бензину і асфальту, що плавиться. Тиша, яка стояла вечорами навколо будинку Каро, ламала.

Тут, на борту приватного бізнес-джета я набагато більше вдома. І тільки коли літак відривається від землі, всередині щось рветься. Наче натягнута струна лопнула. У грудях саднить, між ребрами оселяється незнайоме болісне відчуття.

Заплющую очі й бачу перед собою хвилю шовковистого волосся, наче наяву відчуваю його запах. Він увібрався в мене за ті два тижні, що я прожив у її будинку, він намертво в'ївся в рецептори. І весь час польоту я бачу її такою, якою вона була під час прощання. Заплакана з почервонілим носом і мокрими віями, що склеїлися.

Те незнайоме, клопітке, що сидить усередині, росте, розростається і розпирає грудну клітку. Від цього дуже боляче, а ще якось... щемливо, чи що. І я з подивом розумію, що це за почуття. Я сумую за Каро і почав сумувати ще раніше, ніж літак пішов на посадку.

Коли шасі м'яко торкаються шорсткого покриття злітної смуги, я готовий пішки вирушити назад. Нічого особливого, просто щоб витерти мокрі очі, поцілувати мокрі щоки й притиснутися до соковитих пухких губ.

Автомобіль, присланий батьком, під'їжджає до самого трапу. Батьки вже чекають, ми навмисне не зідзвонюємося. Дорогу до одного з розкішних дідівських особняків долаємо менше ніж за півгодини. Я нечасто тут був, буквально раз чи два. Дід за життя надавав перевагу маєтку в заміському селищі.