Читати книгу - "Провісниця, Кетрін Огневич"

Зал наповнений людьми в різноманітних маскарадних костюмах, і складається враження, ніби ти потрапив у якусь казку. Багато хто перемовляється один з одним - хтось п'є напої зі своїх кришталевих келихів, хтось заливисто сміється з чийогось жарту. Але чиїми б очима я не бачила цей сон, цей хтось проривається вперед, ідучи слідом за чоловіком у темно-синьому камзолі.

Я чітко бачу, що в його руці з'являється ніж, і наступної миті він зупиняється біля компанії молодих принців і завдає одному з них удару в спину. Хлопець у білому камзолі падає, немов підкошений. На його спині розпливається кривава пляма, і хтось кричить... І я потрапляю в пастку, відчуваючи цілий калейдоскоп емоцій, що змінюються одна за одною - біль, відчай, лють... І знову чийсь крик... 

Прокидаюся від того, що хтось кличе мене на ім'я, і голос здається мені доволі знайомим. Відкриваю очі, але все навколо здається трохи розмитим... через сльози. Стоп! Я що ж, плакала?

Сяк-так мені вдається витерти сльози тильним боком долоні, і потім я помічаю перед собою стурбованого Фабіана.

— Боже мій, Кессі, з тобою все гаразд? — запитує він мене, від чого я здивовано дивлюся на хлопця, і взагалі не розумію, що відбувається.

— Е... Здається, так. А що... Що сталося, Фабіане?

— Я прокинувся від того, що почув, як ти плакала. Я не міг тебе розбудити. Я не міг тебе розбудити, Кессі! Ти так сильно мене налякала... Що тобі снилося? Щось погане?

— Не впевнена, просто звичайний сон, от і все, — кажу я у відповідь, приховуючи від нього правду. Чомусь на рівні підсвідомості я знала, що не варто розповідати Фабіану про свій сон. Начебто було щось важливе в цьому сні, але я не могла зрозуміти що саме.

— Так? — здивувався хлопець, а мені довелося відвести погляд убік. Схоже, він мені не вірив.

— Так, нічого такого... Просто чомусь згадалося дитинство, коли мама була ще жива, ну і... Можливо, це просто все емоції...

Брехня. Суцільна брехня! Господи, ну чому я просто не можу сказати йому правду? Наче щось стримує мене зсередини.

— Хочеш, можемо поговорити про це. Адже ти була дуже юна, коли втратила її.

— Чесно кажучи, не знаю. Це просто сон, Фабіане. Так, я сумую за мамою... Не було жодного дня, коли я не сумувала за нею. Чим старшою я ставала, тим сильнішими ставали ці почуття. І зараз мені її дуже не вистачає. У мене стільки запитань, на які вона могла б відповісти, але... Але я знаю, що не можу отримати відповіді. Я повинна зробити це сама - так сказала Ейлін.

— Знову загадки Ейлін... — пробурмотів собі під ніс Фабіан, чим одразу ж привернув мою увагу.

— Знову?

— Ейлін завжди говорить загадками, Кессі. Не було жодного разу, щоб вона дала комусь пряму відповідь на запитання інших, хто хотів дізнатися свою долю.

— Ну, вона ж супер ясновидиця! Напевно ж є щось, що не можна розповідати, хіба ні?

— Не захищай її, Кессі. Ти й половини правди не знаєш про жінку, про яку ми говоримо.

— Говориш так, ніби знаєш більше, ніж я, Фабіане.

— Тому що так і є. Багато років тому в Лліріані була війна - мій батько, він... Він бився, як і всі, був головнокомандувачем королівської армії. І моя мати теж - вона була такою ж, як і твоя, - бойовим магом. І мій батько ходив до Ейлін, за відповідями. Вона сказала, що вони виграють війну, але не згадала якою ціною. І моя мати... вона... Вона загинула, прийнявши на себе удар, щоб врятувати батька. Рани були надто важкими, а він не володів зцілювальною магією. Тож не варто вірити всьому, що каже Ейлін, Кессі.

Решту дня ми проводимо, прогулюючись у саду, розташованому на задньому дворі будинку. Незважаючи на мої побоювання, Фабіан запевнив мене, що вся територія будинку всіяна безліччю захисних заклинань. Зокрема є ще й невидимий купол-ілюзія, на місці якого інші бачили занедбаний вишневий сад.

Тут, як і в королівському палаці, також росли іллеріани. І, до речі, вони були різних кольорів, а не лише червоні, як я думала. Крок за кроком я зупинялася біля кожної з квіток, і пильно роздивлялася, не приховуючи свого захоплення.

А запах... М-м... Який у цих квітів запах! Такий самий, як і в троянд.

Я відчувала на собі погляд Фабіана щоразу, як опускалася на коліна біля того чи іншого іллеріана. Спочатку мені було ніяково, а потім я просто абстрагувалася, зосередивши свою увагу на цих приголомшливих квітах і їхніх запахах.

— Не думав, що ти так любиш квіти... — Нарешті сказав він, сідаючи поруч зі мною, коли я влаштувалася біля невеликої галявини, де росли сині іллеріани.

— Чесно кажучи, я не фанат, але... Мені подобаються іллеріани. Вони такі незвичайні, і дуже красиві. Ніколи не бачила нічого подібного! Навіть троянди тьмяніють на їхньому тлі.

— Справді?

— Так.

— Що ж, я радий, що вони тобі подобаються, Кессі. Якби в мене була можливість, я б обставив ними твою кімнату, щоб ти могла ними милуватися.

— То тепер ти романтик, Фабіане? — усміхаючись, запитую я хлопця, і той закочує очі. Що, невже я не вгадала?

— Не знаю, Кессі. Взагалі, я не такий. Я... Я не так поводився з іншими, і... Загалом, суть у тому, що з тобою я зовсім інший. І мені це подобається. Мені подобається, яким я стаю поруч із тобою. Ти нібито змінюєш мене, змушуєш поглянути на все з іншого боку.

— Справді?

— Так, Кессі.

— Що ж, рада це чути.

— До речі, як ти ставишся до того, щоб влаштувати свого роду пікнік? Заодно подивишся, якою гарною буває ніч у Лліріані.

— Я не проти!

— Чудово!

Помах руки - і перед нами опиняється невеличка ковдра, яка плавно опускається на траву. Фабіан простягає мені руку, і я хапаюся за неї, дозволяючи йому потягнути мене за собою. Ми лягаємо на ковдру, і я нарешті дивлюся на вечірнє небо, яке поступово стає все темнішим.

Кумедно, що все своє життя я жила в іншому світі, де люди проживали своє життя зовсім по-іншому. Я б усе віддала, щоб бути тут, у Лліріані. Адже тоді я б стала зовсім іншою людиною... Я б не була такою боягузкою і такою недовірливою. Я б не шарахалася від кожної тіні або не переживала б з приводу дивних снів.

Зрештою, я б не думала, що збожеволіла. Ось тільки всього цього зі мною так і не сталося. Моя мати зробила цей вибір за мене, і я все ще не розуміла цього.

Яка була причина її вчинку?

Адже, як сказав Фабіан, Ейлін могла розповісти мені далеко не всю правду...