Читати книгу - "Парі на каченя, або Пограємось хлопчики, Тіна Вітовт"

Провідали бабу Нюру. Вона вся заклопотана, готує консервацію на зиму, і нас на це діло намовляла.

- Діточки, не лінуйтеся, зима все з'їсть, а так своїм батькам допоможете, - все примовляла.

- Та не вміємо ми, бабусь, тільки продукти перепсуємо, - виправдовувалися винувато.

- Ой, невмілого руки не болять, нічого там складного немає, навідаюся до вас завтра, хоча б огірочки вам засолю, - пригрозила пальцем, - знаю я де ваша бочка стоїть. Он того року засолила вам, так ваші батьки такі вдячні були.

- Та не варто, бабо Нюро, нам ще з того разу незручно, що принесли стільки клопоту, - зашарілася згадавши події минулого року.

Тоді ми отримали виговір поповній, після того як втягнули бабу Нюру у засолку огірків. На той момент вважали що робимо правильно. Ми ж не знали, що мами на їх рахунок мали зовсім інші плани, якісь салати збиралися робити, а ми себе великими газдинями представили, допомогти вирішили. Допомогли, так допомогли, досих пір слухаємо підколки в нашу адресу про огірочки. Хоча правду баба Нюра каже, смачні були огірочки, пальчики оближеш, ще до зимових свят, ту бочку затоптали, а вона не з маленьких.

Ще якийсь час посміялися за чаєм, згадуючи минулорічні закрутки, та вирушили додому. Час і честь знати, баба Нюра від нас вже і втомитися встигла. Знаємо, що любить подрімати пообіді, от і не стали заважати, залишили на самоті відпочити.

Вже на підході додому, помітили машину Тимура. Невже повернулися? У мене аж серце швидше закалатало. Нарешті, я так скучила, тільки зараз усвідомила, наскільки сильно їх чекала. Сама собою на обличчі розтеклася щаслива усмішка. І я ледве стрималася, щоб не зірватися на біг, так хотілося їх побачити, тих лоботрясів. Навіть не скажу кого з двох більше хочу побачити.

Як не дивно, надворі нікого не було. До їхніх кімнат не пішли, дивно було б, якби вдерлися до них, можливо вони там перевдягаються якраз.

А от на кухні безлад, ніби торнадо пробіглося. Каструлі з недбало накритими кришками, стоять як-небудь, і де попало. Щось не схоже на хлопців, вони завжди акуратні, та ніколи не залишали каструлі на столі чи підлозі. Дикість якась. Та і тарілки так і стоять на столі, доречі, а чому аж п'ять?

Щось тут не так. Не схоже зовсім на Артема з Тимуром, не могли вони за кілька днів змінити свої звички. Гаразд, пізніше розберемося. Зараз хочеться трішки відпочити, піду но я до своєї кімнати полежати трохи.

Наївно думала я, що все так просто. Ага, щоб часом. У моїй кімнаті незрозуміло що твориться. Посеред кімнати неонової рожево валіза недбало лежить, ще й не закрита, одяг з неї виглядає. Та так недбало скинутий, що здавалося наче його поносили та просто туди кинули, хоча добре видно етикетки необрізані, новий.

На моєму ліжку також розкидані речі, одяг, косметика. І все не моє, чуже. Хто посмів залізти до моєї кімнати? І це не Лєрині речі, та і вона була зі мною та Стасом весь час, так що ніхто з них не міг такого зробити. Надіюсь моїх речей не чіпали, окрім ліжка. Пішла до шафи-купе, відкрила, порядок, це вже добре, значить пройшлися поверхово.

Доки я приходила до тями, прибігла Лєра із невдоволено скривленим лицем, та щось гидливо тримала у витягнутій руці. Як до мене дійшло що це бюстгальтер, та ще явно не Лєри та не мій, рот від подиву сам відкрився, і я можу запевнити, що згубила щелепу. Та що тут відбувається за чортівня?

- Ритка, ти не представляєш, що твориться у мене в кімнаті... - було почала свою гнівну тираду Лєра, але побачивши всю "красу" у мене замовкла на хвилину, щоб далі видати, - я так розумію, не одна я постраждала.

- Угу... - все що спромоглася відповісти.

- Та що тут таке робиться? - розгублено спитала подруга.

- Якби ще я знала, але щось мені підказує, що пов'язано із поверненням хлопців, - дійшла висновку.

Мене дуже неприємно кольнуло всередині розуміння, що вони припхалися сюди з якимись дівчатами. Доволі нахабними, якщо вони вже встигли зайняти наші кімнати, та дуже неохайними, судячи з безладу в кімнатах.

Що ж це виходить? Я тут їх чекаю. Сумую за ними. Навіть, сльозину опустила, а вони розважатися їздили? Так боляче від такого розуміння ситуації в яку потрапили. Та ще мали нахабність приволікти їх сюди, і дозволити зайняти наші кімнати, без нашого на те відома. Геть страх втратили, крокодили фарбовані.

Судячи зі злого виразу обличчя Лєри, та хижо виблискуючих очей, вона прийшла до такого ж висновку. І я не заздрю, цим новоприбулим, не довго ним лишилося спокійно жити. Та і я не залишуся в боргу.

- Ну, братику, ну ти і засранець рідкісний, - пихтіла Лєра, - я тобі влаштую... де ті дівулі лазять? Зараз я вам зроблю... як Тузик грілку порву...

І вилетіла з кімнати, гнівно розмахуючи чужою білизною. Я вирішила не відставати, і побігла за нею. Хто знає, яка допомога їй буде потрібна, а ми одна за одну стоїмо горою.