Читати книгу - "Зрадник, проклятий та демон, Рита Адлер"

Довкола почулося тихеньке шарудіння, з’явилися та зникли тоненькі цівки пахучого диму, метнулася якась тінь.

- Ні, не відразу, - ледь хриплуватий голос демона заставив моє серце пропустити удар, - але ти мусиш трохи у мене затриматися.

Ритмічні удари бубна, протяжний видих, жіноче квиління. Я струснула головою, аби прогнати ману.

- У якості гості?

- А що як за цей час передумаєш та сама не захочеш від мене піти, коли дізнаєшся про дещо важливе…

- Є якась таємниця? - пробурмотіла я, повільно, немов у трансі, стягуючи сорочку із міцних чоловічих плечей та мимовільно вдихаючи ледь чутний гіркуватий запах конопляного диму, доторкаючись до гарячої вологої шкіри.

- Кожна наступна мить – таємниця…

Здалося, що по спині проповзла гадюка, чи, можливо, то мене пестили пальці демона?

- Я почуваюся одурманеною…

- Невже, моя солодка дівчинко? – цей обережний шепіт розчинився у мені, мов порошок цикорію у склянці з окропом.

Знеможено видихнувши, я сама поклала долоні йому на плечі, злизавши крапельку поту зі скроні.

Мабуть, я втратила залишки здорового глузду, бо ці обійми були занадто пристрасні та безсоромні, хоча – ми не переступили межі. У мене, мабуть, відняло пам'ять про деталі, бо все, що я пам’ятала – лише відчуття.

Коли ж наприкінці простір довкола заполонив сніговий вихор, я здивовано закліпала очима, приходячи до тями.

- Немов рання паморозь, - видихнула я, підводячись із колін та струшуючи з волосся «сніжинки». - Тепер ти вдовольниш моє прохання? Я матиму на обід рибу?

Оце безглуздя говорити цієї миті таке!

- Та що завгодно. Найкраще вгощання для моєї панни, - клацнувши пальцями, вигукнув Рохерт Веллс – просто в порожній простір перед собою, і одразу ж на вікні похитнулася оксамитова портьєра. Я навіть змогла побачити невиразні обриси блакитнуватої примари, що ніби восьминіг уповзала у відсік, вносячи перед собою на щупальцях тацю з їжею.

Немов сама собою на стіл опустилася таця із запеченим окунем, вкритим коричневою карамельною скоринкою, із товстого черева рибини висипалася начинка – морква та цибуля, поволі витікав жовтуватий сік, що пах просто дивовижно. Кілька зелених гілочок петрушки лежали поряд.

- Я б хотіла свіжого хліба, або солодких булочок з корицею, так давно не їла смачної здоби, - майже простогнала я, двома пальцями відщипуючи шматочок шкірки та кладучи собі до рота, мліючи від задоволення.

- Десерт попадуть згодом.

- Невже і за нього мені також потрібно буде розраховуватися?

- Ні, до завтра можеш відпочивати.

- До завтра?.. - я мало не вдавилася кісткою, яка опинилася в шматку білого м'яса із ароматом коріандру і перцю.

- А раптом тобі захочеться чогось особливого? - закинувши ногу на ногу та пильно спостерігаючи за тим, як я їм, хмикнув демон.

- А де серветки? – запитала я помітивши, що мої пальці склеїлися, і відразу ж мені на коліна впав вишитий рушник.

- Ну як тобі швидкість обслуговування?

- Якщо по правді, трохи не по собі.

- І чому ж?

- Тому що я не бачу офіціантів, оцих ваших привидів, чи демонів. А тим часом вони не тільки все бачать та чують, але й читають мої думки.

- Маєш до того звикнути, - хмикнув Рохерт Веллс, дотягуючись до риби і відщипуючи й собі шматок. – І справді дуже смачно. Давайте бутерброди з ікрою!