Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

— Ну то й що? — сказав я. — Зате вони такі гострі! А її пазурі ще гостріші.

— Це ти правду кажеш, — згодився дядько й почухав лапою за вухом. — Я їх на своїй шкірі відчув. Проте, гадаю, справа не лише в пазурах. Вашу бабу бояться тому, що вона коли вже зчепиться з кимось, то б’ється до кінця. А наші бурмили думають, що варто показати комусь зуби, і всі почнуть втікати світ за очі. Та коли доходить до справжнього діла, вони одразу підібгують хвости.

Деякий час ми з дядьком сперечаємося про те, що страшніше у котягр — зуби чи пазурі, а тоді повертаємо голови до воріт, бо знову почувся вереск панни Таксистки. Схоже, вона вже оббігла всю Воронівку і зараз пішла на друге коло.

— Цікаво, які брехні вона назбирала цього разу? — пожвавився дядько. — Невже знову якесь мале вчепилося в здорованя?

Проте він помилився. Голос панни звучав дедалі ближче, і зрештою ми почули:

— Джек трохи не згамав Тузика! Тузик дивом уник Джекових зубів!

— Стій! — подав голос дядько, коли панна завернула на нашу вулицю. — Ану розказуй, що було цього разу!

— Тузик подумав, що Джек почав його боятися, і спробував зазирнути в Джекову миску, — заторохтіла Таксистка. — А Джек як гаркне на нього, як роззявить свою ікласту пащеку… Який жах! Звиняйте, мені ніколи…

За мить її дзявкіт розчинився в далечині. Дядько Бровко знічев’я двічі гризонув свою улюблену костомаху, тоді поглянув на хмару і зітхнув:

— Ну що ж, все правильно.

— Що правильно? — знову не збагнув я.

— А те, що сильному нічого не вартує загризти слабшого. Бо в сильного і зуби більші, й пащека, і взагалі…

— А як же наша баба Маруська? — нагадав я.

— Ну… Бувають винятки, — буркнув дядько.

Я згадав, як Макогін з Козулькою насміхалися з Грицика, а він тільки червонів і мовчав.

— От би й Грицик мій став винятком, — мрійно сказав я. — Бо аж не віриться, що він колись був Грициком-характерником і не боявся нікого на світі.

Дядько Бровко почухався за вухом. Так він завжди робить, коли йому в голову щось спадає.

— Я ось про що подумав, — розважливо почав він. — Коли ти вперше побачив Грицика-характерника, то який він був?

— Ну… в полотняних штанцях… дірка на колінах… — почав пригадувати я.

Проте дядько лише заметляв вухами.

— Ні, я не про те. Він був хоробрий чи так собі?

Я почав пригадувати. Пригадав і пана Кобильського, від якого Грицик з Саньком дременули в плавні, і те, як вони у Вовкулацькому куті щодуху втікали від ведмедя.

— Швидше так собі, — відказав я. — Бо звідки ж візьметься та хоробрість, коли ти сирота і з тебе збиткуються всі, кому не ліньки? Ні, той Грицик теж не був спочатку хоробрий. А от коли виріс…

— О! — вигукнув дядько. — Головне — вирости! Саме вирости — от у чому справа! Я ще жодного разу не бачив, щоб малий здолав дорослого. А от коли той малий підростав — тоді інша справа.

— То ви гадаєте, що коли теперішній Грицик виросте, він стане таким же хоробрим, як і той, якого я знав на Хортиці?

— Безсумнівно! — переконано відказав дядько. — Або ще й хоробрішим!

— А я? Я теж стану хоробрим?

Дядько уважно поглянув на мене крізь щілину і приязно вищирився.

— Я в цьому не маю ніякого сумніву, — запевнив він.

Мені аж подих перебило. Я радо вискнув, тоді зірвався на лапи й помчав колами по двору.

— Я теж нікого не боятимусь! — вигукнув я на цілий двір. І цей галас додав мені такої хоробрості, що я проскочив під самісіньким дзьобом отетерілої пані Малюшки. А тоді помчав на бабу Маруську, що вмивалася біля ґанку. Та вона, на відміну від Малюшки, не здивувалася, хіба що перестала вмиватися.

— Якщо ти став такий хоробрий, то, може, хочеш познайомитися з оцим? — поцікавилася вона і виставила в мій бік лапу з розчепіреними пазурами.

— Ні, бабо, дякую! — отямився я і вже без поспіху повернувся до тину, за яким дядько Бровко усе ще шкірив у посмішці свої жовті зубиська.

— Ох, молодість… — лагідно прогарчав він і дзеленькнув ланцюгом.

— Дядьку, а чого ви на ланцюгу бігаєте, а не так, як я? Той поглянув на небо, тоді провів поглядом метелика.

— Розумієш, у кожного з нас свій вік. Коли я був такий, як оце ти, то теж гасав, де заманеться. Проте пізніше зрозумів, що головне для нашого брата — пильнувати свого хазяїна і його двір. З того й почалося. Коли хтось пройде вулицею, то я лише гавкав на нього. Мовляв, обережно, тут наше з хазяїном обійстя! Проте коли хтось заходив у двір, то мене наче біс якийсь під’юджував вчепитися йому в штани, аби не зазіхав на наше добро. От хазяїн і припнув мене. Бо серед гостей, знаєш, бувають і гарні люди.

— І багато штанів ви порвали?

— Та Бог якось милував.

Я помовчав. Мені вже давно муляло одне запитання. Проте якось не випадало його задавати.

— Слухайте, дядьку, — врешті зважився я. — А який він із себе, той Бог?

— Та як який… Людський Бог, кажуть, схожий на людей. А наш — на нас. Чи ми на нього.

— От би побачити його! — вихопилося в мене.

— Ет, хлопче, не ти один цього хочеш! Он коли на небо сходить повен місяць, нам, дорослим, аж горлянки розриває, так хочеться завити до нашого Бога.

— І про що ж ви виєте?

— Про що завгодно. Хто скаржиться на своє собаче життя, хтось хоче щось випрохати, хтось — подякувати за те, що має гарного друга і господаря. Кожен, знаєш, виє про своє.