Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Зламані та вибиті кістки стали на місця за десять секунд. Внутрішня кровотеча, синці та більш дрібні пошкодження щезли, наче крейдяний надпис з дошки на кафедрі. Їх просто стерло нестримним потоком. Молодий організм, що не хотів здаватися на користь домовини, прискорений сутністю десятків, сотень перевертнів, просто вибухнув життям. І ось вже через двадцять секунд мені довелося створити Підземне Сховище в тому провулку, щоб прибрати нас з вулиці. І щоб вона не втекла, бо почалася трансформація. А такі метаморфози вперше – це кого хочеш налякає. З неї вийшла вовчиця навіть більш могутня, аніж ви сьогодні побачили. Так Ліона, прабабця Ларинди, стала праматір’ю для нового, удосконаленого виду вищих вервольфів.

– Та що ж було далі?! – Здавалося, ця історія зацікавила пана Д’Альбон навіть більше, ніж бійка, що точилася за воротами селища просто зараз.

– Ну то я, звісно, заспокоїв її, допоміг виконати зворотну трансформацію. І ми вирушили до маєтку, котрий я винаймав в цьому місці, поки займався дослідами. Дитина була в такому шоці, що взагалі не пручалася. Вдома вже я вияснив, що вона сирота, котра була служкою при настоятелі місцевої церкви. Він колись підібрав дитину на порозі свого храму та виховував, наче власну онучку. Писати навіть навчив і читати. Тому, хоч і німа, але Ліона знала, як пишеться її ім’я та ще багато чого. Дитині цікаві були книжки. Але настоятель був звичайною людиною. І ані хвороби, ані старість його не оминули. Тож, коли він вмер, новий голова місцевого храму був не дуже зацікавлений в годуванні німої, нікому не потрібної дівчинки – та вигнав її геть. Тому Ліоні довелося шукати долі у ремеслі жебракування. Ну а далі – все просто. Конкуренція, не схожість на інших сиріт, котрі навіть не знали, як виглядає абетка. Минуле «розкішне» за тамтешніми мірками життя. От покидьки і вирішили «провчити» її.

Але Ліона була дитиною з гарною пам’яттю. Гадаю, саме тому місцеві главарі дрібної шпани не долічилися десятка підлеглих наступної ж ночі після нашого з нею знайомства. І коли я спостерігав, як вимазана чужою кров’ю мала залазить на світанку у вікно кімнати, що я їй виділив – я навіть нічого не питав за сніданком. Вона зробила те, що мала. І їй було з тим жити. Хіба що трохи засмутився, що мене випередили. Бо зі мною ті покидьки легкою смертю б не відкараскалися…

– Охоче вірю, майстре Грейткіллс. – Кивнув головою Леон з серйозним обличчям.

– Власне, прожив я там з нею ще декілька днів, поки не зібрав усю необхідну інформацію про чорнорудну жилу. А потім – вирішив трішки й надалі допомогти їй. Як мінімум, з контролем своєї нової сутності. Ну і, звісно, поспостерігати, як взагалі розгортається сила дітей Місяця у людині. Принаймні, у людини за похоженням. Тепер вже вона до людського роду не дуже й належала. Я звів нам дім на межі Грейткіллс та графства Вагнер, у глибині Червоного лісу.  Щоб, з одного боку, було не дуже далеко до доволі цивілізованої адміністративної одиниці королівства. А з іншого, якщо вже тренуватися когось рвати на шматки – то це потвор з Грейткіллс, звісно. І, скажу я тобі, учне, що існує дуже й дуже небагато створінь в моєму нинішньому баронстві, які могли б завдати тій дівчинці шкоди.

Те, що починалося, як акт раптової жалості та цікавий привід для дослідження, неочікувано переросло у мало не стосунки батька з дитиною. Ми прожили в тій хатині два роки. Я вчив її користуватися своїми здібностями і трохи – магією. Природній слабкий талант дівчини скакнув догори з трансформацією і забарвився у спектр магії Природи та шаманізм. З чим я точно міг допомогти.

Здатність навчатися в дитини була шалена. Але хай там як, два роки – не той термін, щоб можна було б передати хоча б десяту долю тих знань, котрими володів я, тоді вже сторічний чаклун. Проте, Ліона встигла навчитися читати й писати трьома мовами, основам шаманізму та деяким іншим наукам, на кшталт логіки, математики, алхімії та ботаніки. Для успішної травниці та потенційно дуже непоганої магеси-цілительки в неї були усі завдатки. А далі… Далі в мені почала прокидатися совість.

– Поясніть, будь ласка? – Нахмурився віконт.

– Совість, довбне, це таке відчуття, коли…

– Не зараз, Хісс. – Навіть не підвищуючи голосу, спинив Грегор потенційну сварку і продовжив. – Майстре Д’Альбон, невже ви дійсно думаєте, що я, як маг, котрий вирішив поекспериментувати з відродженням однієї з найсильніших та найхаотичніших рас, не вжив жодних запобіжних заходів? Звісно, той кристал з вилученою сутністю вищих вервольфів був не просто їх вмістилищем. З роками я вплів туди свою унікальну формулу контролю, котру застосовую для кожного свого створіння. Плюс, звісно, деякі покращення та відмінності, бо перевертні все ж відрізняються від рослинних, металевих та кам’яних форм життя, з якими я зазвичай працюю. Але факт є факт: за два роки я полюбив цю дитину, наче власну доньку. Та дуже боляче було розуміти, що вона на тебе дивиться не як на батька, а як на бога. Цілковита відданість. Абсолютна беззаперечність будь-чого, що я скажу. Так, я створив ідеального вищого перевертня. Найпотужнішого з усіх, що будь-коли існували. До того ж, вона володіла магією. Але я наче втратив власну дитину… Тож, я вирішив піти і дати їй можливість жити життя. Таке, яке вона забажає. Таке, яке вона могла б мати, будучи повністю вільною від мене. Я пояснив це Ліоні, наскільки це взагалі можливо пояснити підлітку, який вважає тебе за кумира. Звісно, довелося трохи використати мою владу над її видом. І зробити спогади про мене хоч трохи менш яскравими. З добуванням їжі в неї проблем не було. Я лишень попросив її не вбивати більше людей. Хіба що, як задля самозахисту.