Читати книгу - "Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко"

Розділ 17. Легко посваритися…

Ляна не знала, як настільки скоренько добігла до хати, не пам’ятала, як увірвалася в кухню і бухнулася на капу за столом.

-ПублІка! Люди добрі, ну як я не бачила, що воно таке причинне! - вихором залетіла і якимось дивом не розтоптала табуретки і не пробила дірку в підлозі, хоча гупала ногами так, ніби під нею лежало лице Андрія, від якого лишилась би тільки суцільна маса, напевно… Коли би він був присутній зараз тут, просто перед розпашілою дівчиною.

-Ляно? Та ти така, червона, ніби марафон 50 кілометрів без зупинки пробігла! З тебе аж іскри сипляться. - стурбувалася мама.

-Та я би пів світу спалила. - зізналася вона. - Вгадай з трьох разів, хто мене роззлостив! - Роксоляна важко дихала і саме шукала очима, що би оце було добре розтрощити? Може, стільчик? Чи відразу взятися за стіл або пічку?

-Ну, судячи з того, як ти заскочила додому - той хтось вже ніколи вдруге не зустріне сонце. - спробувала розвеселити доньку Зореслава.

-Не повіриш - він навіть не одержав заслужених важких тілесних ушкоджень! - проричала Ляна, не намагаючись весело і безтурботно привітатися з татом, який схвильовано вбіг до кімнати подивитися на цей рейвах.

-Ого, то коло звужується. Ставлю на Андрія. - вигнула брову Лянина мама, але раптом стурбовано підбігла до дочки. - Ляночко, та не плач.

Гнів перемінився сумом. Він не міг так вчинити… Але вчинив.

-Він цілувався з Мілою, - прошепотіла Ляна, перебираючи в руках замочок від куртасика і з усією моччю намагаючись роздушити в пальцях цю дрібничку.

-З якою Мілою? - не зрозуміла мама. - З…

-З нашою, - миттю виправилась, - з вашою… З Мілою тітки Люби і дядька Тараса. - зітхнула, проте стрималась, щоб не заплакати знову, бо якось не хотілося ридма ридати через те, що від її сліз ні на крапульку не зміниться. Факт залишався фактом - Андрій її зрадив, але… Ляна не вірила, що він хотів так з нею вчинити… Він мав на думці щось інше…

Ляна з засмученої стала задуманою, а тоді тишу порушив тато.

-А, власне, в чому проблеме? - скорчив таку гримасу, ніби здогадувався, що пропустив щось важливе.

-Ми з Андрієм… стали дуже близькими. Зблизилися в таборі. Я зрозуміла, що він… Особливий, - промовисто посміхнулася Роксоляна. - Але те, що я ввиділа чітко показала мені всю перспективу вести якісь справи з шарамигами. - пирхнула і відвернулася до вікна. Ну, і де справедливість? Ще недавно вважала Андрія пречудовим хлопцем, усвідомлювала, наскільки він їй дорогий, а тепер називає його шарамигою… І це ще далеко не одне з найгірших слів, якими Ляна хотіла окликнути його після побаченого.

-Ну, знаєш… - задумалася мама. - Ми з моїм першим хлопцем теж через одну дівчину посварилися, щоправда… Я більше сварилася тому, що вже тата зустріла і мала зовсім інші плани на майбутнє, - сяйнула усмішкою до коханого Зірка. Їй хотілося розрадити чи підтримати донечку.

-Угу, то мені йти і по цілому місту шукати наступного залицяльника, - зіронізувала Ляна.

-Які залицяльники? Ляно, тобі 14 років! - розсердився тато. - Зірко?

Та мама лише стенула плечима.

-Серцю не накажеш. - безтурботно мовила вона, а далі звернулася до доньки. - Роксаночко, легко посваритися - важко-тяжко примиритися. Але хто казав, що все буде - як два пальці об асфальт? - взяла Ляну за ручку і поцілувала. - Ви одна команда. Пливете в одному човні. - поринула Зоряна у філософію. - Ви разом, не окремо. Одне ціле. - радісно засміялася вона. А Ляна підтримала. Нема чого мурдуватися - завтра буде новий день і в головці, може, з’являться нові здогади, як примирити їхнє товариство.