Читати книгу - "Ловець невинних душ, Донато Каррізі"

Кіт мав сіро-брунатну шерсть і білу пляму на писочку. Раптом щось привернуло його увагу. Він повернув голову, спостерігаючи за великою мухою. За хвилину втратив до неї інтерес і ліг. Дзіні знову став погладжувати кота.

— Ну ж бо, спитай мене. Що тебе цікавить?

Дзіні здавався спокійним. Сягнув за склянкою лимонаду, що стояла на столику, і відпив.

— Я знаю, що ти тут, — озвався він знову. — Я відчув, як ти прийшов. Мені було цікаво, коли ти озвешся. Отже, наважишся?

Один із котів торкнувся литки гостя. Справді, Маркус був тут близько двадцяти хвилин. Увійшов через задні двері й протягом усього часу придивлявся до Дзіні, міркуючи, як розпочати розмову. Він знався на людській психології, але не вмів зав’язувати контактів. Подумав: відставний поліціянт незрячий, тож буде легше з ним розмовляти. Крім того, господар не міг упізнати його, отже, він почувався так, немовби мав на голові шапку-невидимку. Попри все Дзіні бачив його краще, ніж будь-хто інший.

— Не думай, це не я сліпець. Це світ навколо мене згас.

Ця людина будила довіру.

— Я прийшов у справі Ніколи Кости.

Дзіні кивнув, спохмурнів, але вже за хвилину всміхнувся.

— Ти один із них, еге ж? Ні, ти не повинен відповідати. Я знаю, що не скажеш.

«Цей старий поліціянт знає все», — подумав Маркус.

— Поміж детективів ходять чутки. Дехто думає, що це легенди. Але я в них вірю. Багато років тому мені була призначена справа. Жінку пограбували і вбили, а спосіб, яким убивця з неї знущався, указував на нечувану й непоясниму жорстокість. Одного вечора до мене зателефонувала якась людина, пояснила, що я полюю не на ту особу, і підказала, як я маю шукати справжнього злочинця. Це був не типовий анонімний дзвінок, чоловік був переконливий. Жінку вбив той, хто до неї залицявся, а вона його відштовхнула. Ми заарештували його.

— Фігаро на волі, — сказав Маркус.

Але Дзіні немовби не чув його слів.

— Ти знаєш, що в дев’яноста чотирьох відсотках злочинів жертва знає свого вбивцю? Імовірніше, що нас уб’є близький родич або приятель, з яким ми підтримуємо близькі стосунки, аніж чужинець.

— Дзіні, чому ти мені не відповідаєш? Хіба ти не хотів покінчити з минулим?

Музика Дворжака закінчилася, голка грамофона підскакувала на останній канавці платівки. Дзіні нахилився, змушуючи Сократа зіскочити на землю й повернутися до своїх товаришів. Чоловік схрестив руки.

— Лікарі давно оголосили мені, що я втрачу зір. Тому я мав багато часу, щоб призвичаїтися до цієї думки. Я говорив собі: коли хвороба стане перешкоджати мені в роботі, я негайно піду. А тим часом я готувався, вивчав шрифт Брайля, інколи ходив домом із заплющеними очима, щоб звикнути до розпізнавання предметів на дотик, або гуляв із ціпком. Я не хотів стати залежним від інших. А потім одного дня став бачити нечітко. Зникали деякі подробиці, тоді як інші несподівано ставали виразними. Світло з боків блідло і враз осявало якісь предмети, від чого ті наче переливалися. Це було нестерпно. Я молився, щоб якнайскоріше сутеніло. Рік тому все нарешті сталося. — Дзіні зняв темні окуляри, показуючи нерухомі зіниці, нечутливі до сонячного світла. — Я думав, що почуватимуся осиротілим. І знаєш, що сталося? Я не самотній. Я бачу в темряві всіх тих, кого мені не вдалося врятувати, обличчя жертв, які дивилися на мене, лежачи у власній крові та лайні, у квартирі або на вулиці, у полі або в морзі на столі. Я знайшов їх усіх, вони чекали на мене. І тепер живуть зі мною, як примари.

— Закладаюся, що поміж них є також Джорджія Ноні. Що вона робить, говорить до тебе? Чи, може, придивляється і мовчить, примушуючи тебе соромитись?

Дзіні жбурнув на землю склянку з лимонадом.

— Ти не зможеш цього зрозуміти.

— Я знаю, що ти сфальсифікував результати слідства.

Чоловік заперечно покрутив головою.

— То була остання справа, яку я розслідував. Я мусив поквапитися, бо не мав часу. Її брат Федеріко заслуговував на те, щоб ми знайшли винуватця.

— І тому ти послав за ґрати невинну людину?

Поліціянт повернув очі до Маркусa, немовби бачив його.

— Ти помиляєшся, Коста не невинний. Він був раніше засуджений за переслідування й домагання. У його будинку ми знайшли жорстку порнографію, заборонені матеріали, скачані з інтернету. Усі були на цю саму тему: насильство над жінками.

— Фантазування замало, щоб засудити людину.

— Він знову готувався до нападу. Ти знаєш, яким було його затримання? Він був у списку підозрюваних у справі Фігаро, ми його вели. Одного вечора ми побачили, що він іде за жінкою, яка вийшла із супермаркету; мав при собі велику спортивну сумку. Нам потрібні були докази, але ми мусили вирішувати швидко. Могли дозволити йому напасти й завдати їй шкоди — або негайно його затримати. Я обрав друге. І мав рацію.

— Чи в сумці знайшли ножиці?

— Ні. Тільки змінний одяг, — визнав Дзіні. — Але такий самий, як той, що був на ньому. Знаєш чому?

— Щоб не привертати до себе увагу, якщо забрудниться кров’ю.

— А потім він зізнався. Мені цього було досить.

— Жодна з жертв не надала подробиць, які допомогли б його ідентифікувати. Обмежилися твердженням апостеріорі, що це був він. Жінки, які зазнали насильства, часто так шоковані, що, коли поліція показує їм підозрюваного, відразу кажуть, що це і є нападник. Вони не брешуть, а прагнуть вірити, переконані, що це правда. Вони не могли б жити, знаючи, що чудовисько, яке їх скривдило, на волі, бо страх, що це повториться, сильніший за будь-яке відчуття справедливості. А тоді байдуже, хто саме винен.

— Федеріко Ноні впізнав голос Кости, — нагадав Дзіні.

— Невже? — напустився на нього Маркус. — Чи цей хлопець указав на нього пальцем? Подумай лишень, скільки він натерпівся протягом останніх років.

П’єтро Дзіні не знав, що сказати. Він був добрий поліціянт, але щось у нім зламалося. Людина, яка могла злякати злочинця самим тільки поглядом, тепер здавалася слабкою. І не лише через свою ваду. Вона додала йому мудрості. Маркус був переконаний, що Дзіні щось знає і треба просто дозволити йому говорити.

— Від того дня, коли мені сказали, що я осліпну, я не проґавив