Читати книгу - "Кров на твоїх руках, Мара Найт"

— Роуз, ти не збираєшся вийти? Сніданок на столі.

— Залиште мене в спокої, — коротко відповіла вона, навіть не відкривши дверей.

Зранку він поїхав у справах, залишивши їй на кухні їжу. Але ввечері, повернувшись додому, він побачив, що залишена їжа залишилася неторкнутою. Натомість на кухні бракувало інших продуктів. Це насторожило його, і він знову постукав до її дверей:

— Роуз, усе гаразд?

— Я ж сказала, залиште мене в спокої! — відповіла вона твердим, але приглушеним голосом.

Містер Картнер розгублено відступив від дверей. Він не знав, що робити. Її ізоляція турбувала його, тому він вирішив подзвонити матері Роуз. Після кількох довгих гудків жінка відповіла:

— Місіс Рейд на зв’язку. Хто це?

— Це містер Картнер, викладач Роуз.

— Щось сталося? Все добре з Роуз? — стурбовано запитала мати.

— Так, було добре, — невпевнено почав він.

— Що ви маєте на увазі "було"? — її голос став напруженим.

— Вона зачинилася у своїй кімнаті, не їсть, майже не виходить. Я не знаю, що робити.

У слухавці запанувала пауза, після якої місіс Рейд тихо сказала:

— Сьогодні 12 грудня, чи не так?
— Так, — підтвердив Картнер, трохи збентежений.

— Тоді все зрозуміло. Ви не побачите її до 20 грудня.

— Але чому? Що це означає? — здивувався він.

— Роуз завзято шукатиме вбивцю мого брата. Це сталося десять років тому, — голос матері звучав сумно, але твердо. — Вона була свідком убивства свого улюбленого дядька Алекса. Щороку в ці дні вона замикається в собі, намагаючись знайти відповіді.

Містер Картнер мовчав, не знаючи, що сказати.

— Вона не виходитиме з кімнати вдень, тільки вночі, щоб взяти їжу. А 16 грудня не намагайтеся її зупинити.

— Чому? — запитав він.

— Вона приїде до нас, викличе таксі о дев’ятій вечора і чекатиме на кухні, дивлячись у вікно. На ранок вона повернеться до вас.

Містер Картнер обережно запитав:

— Ви пробували звертатися до психолога?

— Так, вона здорова, але цей біль — її тягар. Їй треба з цим жити.

Після паузи місіс Рейд несподівано додала:

— Ви думаєте, вона обере вас?

— Що? — здивувався він.

— Я бачу, що ви відчуваєте до неї більше, ніж просто турботу викладача. Зізнайтеся собі і зробіть перші кроки, поки не стало пізно.

Слухавка клацнула, і лінія обірвалася. Містер Картнер сидів у тиші, обдумуючи кожне слово. Він знав, що вона права. Його турбота про Роуз була глибшою, ніж він хотів би зізнатися навіть собі.

Роуз сиділа на підлозі своєї кімнати, оточена купою паперів, старих газет, записів і фотографій. Її ноутбук світився, відображаючи відкриті файли зі справи про вбивство. Вона завжди поверталася до цього, знову і знову переглядаючи деталі того дня, які залишилися в її пам’яті, мов уламки розбитого дзеркала.

Вона пам’ятала все: запах дощу, що йшов того вечора, приглушене світло ліхтаря, який освітлював дорогу. І найгірше — звук крику, що розірвав тишу, коли її дядько Алекс впав на землю. Вона була тоді зовсім дитиною, але те, що вона побачила, залишилося з нею назавжди.

Роуз закрила очі, її пальці міцно стиснули краєчок фотографії дядька. Вона бачила його усмішку, чула його сміх у пам’яті, але зараз ці спогади були затьмарені кров’ю і страхом.

На столі перед нею лежав звіт поліції, де зазначалося, що винуватця так і не знайшли. Жодних підозрюваних, лише кілька невизначених свідчень і недостатньо доказів. Але вона знала, що бачили її очі. Той чоловік був там. Він дивився на неї. І це був не просто випадковий напад.

Вона зосереджено писала щось у блокноті, звіряючи свої спогади з фактами, які вдалося зібрати. Дати, місця, імена — все було впорядковано в надії знайти хоч якусь зачіпку. Роуз була впевнена, що багато деталей загубилося в офіційному розслідуванні, і саме це змушувало її повертатися до цієї справи знову і знову.

Вона зупинилася і подивилася на стару фотографію — вона та Алекс на пікніку. Її очі наповнилися сльозами, але вона швидко витерла їх рукою. "Я знайду його, дядечку," — прошепотіла вона, — "Обіцяю."

У цю мить Роуз відчула, як щось всередині неї горить сильніше за втому чи біль. Це була рішучість, яка не дозволяла їй здатися. Вона знала, що ці дні будуть важкими, але вона не могла відступити.

Роуз різко підвелася з підлоги, її серце шалено закалатало. Вона відклала блокнот і сіла за стіл, втупившись у фотографію. Її думки шалено крутилися, коли спогади про той момент, який здався тоді незначним, почали випливати на поверхню.

"Це був він."

Місяць тому, під час візиту до батьківського дому, вона побачила його. Вона пам'ятала, як сиділа на кухні, вдивляючись у темряву за вікном. Тоді їй здалося, що це просто вигадка утомленого розуму — силует людини, що стояв у саду. Вона навіть вирішила не згадувати про це матері, бо подумала, що це всього лише її параноя.

Але тепер, знову переглядаючи все, вона зрозуміла. Його обличчя було там, приховане тінями, але ті очі... Ті ж самі очі, які вона побачила десять років тому, коли ховалася за деревом, дивлячись, як падає її дядько Алекс.

Роуз відчула, як волосся на її руках стало дибки. Її розум швидко пов’язував усе: якщо він був біля батьківського дому, значить, він знає, що вона його шукає. Можливо, він слідкував за нею, грав із нею у власну гру.

Вона підвелася, нервово заходячи кімнатою. Її дихання стало важким. "Він знає, де я," — шепотіла вона собі, намагаючись зібрати думки.

Роуз підбігла до столу, схопила блокнот і почала малювати. Вона згадувала кожну деталь того моменту: його поставу, нахил голови, навіть ледь помітний вигин плеча. Їй потрібно було зафіксувати це, щоб більше не сумніватися.

Коли малюнок був готовий, вона вдивилася у зображення. Її руки тремтіли, коли вона порівнювала його з тим, що пам’ятала десять років тому. Це був він. Її серце стискалося від страху, але водночас запалювався новий вогонь рішучості.

"Я більше не дитина. Цього разу ти не втечеш," — подумала вона, стискаючи олівець у руках.