Читати книгу - "Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна"

Салон машини наповнювався ледве чутним урчанням двигуна, яке заспокоювало, і теплом, що йшло від обігріву. Я сиділа поруч із Еміром, трохи відкинувшись на спинку сидіння. Він, зосереджений на дорозі, здавався задумливим, але раз у раз його губи вигиналися в ту саму загадкову посмішку, від якої мої думки збивалися з правильного напрямку.

– Слухай, – я вирішила розрядити тишу. – А може, мені вже пора стати твоєю другою дружиною? Щоб офіційно, зі всіма традиціями, гостями, білим платтям?

Емір коротко глянув на мене з тією ж посмішкою, але не відповів одразу. Я навіть засміялася:

– Що, злякався?

– Почекай, почекай, – відповів він, знову переводячи погляд на дорогу. – У нас ще є пара питань, які треба вирішити. Все має бути ідеально, щоб ми могли почати красиво й з білого аркуша.

– А те, що ти майже вдвічі старший за мене, тебе не бентежить? – я навмисно підколола його, очікуючи, що він засміється чи скаже щось у своєму стилі.

– Ні, – відповів він так спокійно, що мене аж підкинуло від несподіванки. – Молода жінка потребує сильного, впевненого й досвідченого чоловіка, який здатен забезпечити стабільність. А вік чоловіка – це лише плюс: мудрість, розуміння, досвід. У твої роки тільки таким і можна довірити своє життя.

Я закотила очі, але не змогла втриматися від усмішки.

– Звучить так, ніби ти зараз хвалиш сам себе.

– А я маю право, – підморгнув він. – Хіба я не ідеальний кандидат?

– Ідеальний, – кивнула я, з удаваною серйозністю. – Особливо з тим, як ти керуєш своїм гаремом.

Ми обоє засміялися. З ним легко було жартувати, навіть на найгостріші теми. Але я помітила, як у його очах раз у раз проскакувала якась справжність, непідробна впевненість у словах.

Коли ми повернулися до палацу, я помітила Лейлу. Вона знову ходила колами по саду, притискаючи телефон до вуха. Її голос було чутно навіть на відстані: різкий, майже роздратований, а жести були такими емоційними, що здавалося, вона ось-ось зламає щось із того, що попадеться під руку.

– Ну, як тобі вечір? – запитав Емір, поки я розглядала цю картину.

– Непогано, – я повернулася до нього. – А ти?

– Чудово, – він ледь торкнувся мого плеча, і я майже відчула тепло його пальців навіть крізь тканину пальта.

У холі він різко зупинився й повернувся до мене.

– Сьогоднішній вечір… – він зробив паузу, наче шукав слова.

– Що? – я трохи розгубилася.

– Ти чудова, – сказав він просто й легко поцілував мене в щоку.

Його губи ледь торкнулися моєї шкіри, але в ту ж мить я відчула, як палають мої щоки.

– Спокійної ночі, Анастасіє.

– І тобі, – ледь промовила я, спостерігаючи, як він віддаляється у бік свого кабінету.

– Нікого не турбувати, – кинув він слузі, проходячи повз. – Особливо передай це Лейлі.

Цікаво, кого він чекає?

Я обернулася, шукаючи Лейлу очима. Вона стояла біля вікна, стискаючи телефон у руках, і виглядала ще більш розлюченою. Її рухи стали різкішими, а обличчя – сповнене внутрішньої боротьби.

Що ж, тепер це було питанням часу: що вона приховує? Ой як мені кортить дізнатися, а може це моя паранойя?

Я усілася в зручне крісло в одній із гостьових кімнат і увімкнула навушники, готуючись до довгого вечора прослуховування. Усі ці мікропристрої, ретельно розташовані в кожному кутку будинку, здавалися моїм найкращим шансом дізнатися більше про Лейлу. Але, як завжди, все було тихо і нудно.

У навушниках почувся знайомий голос Лейли. Вона розмовляла з дітьми та нянею. Спершу я напряглася, думаючи, що нарешті почую щось важливе. Але ні, все зводилося до типових буденних дрібниць.

— Хамзе, припини тягати кота за хвіст! — напівкриком сказала Лейла. — Він тобі за це півпалаца подряпає, і як я поясню Еміру, чому ти раптом став "поросям"?

— Я не тягав! — обурився Хамза. — Він сам до мене прийшов!

— До тебе? — перепитала Лейла з нотками іронії. — Дивно, коти зазвичай приходять до тих, хто їх не лякає.