Читати книгу - "Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк"

От тільки б якийсь йому знак подати про те, що вона, Бібігуль, тут!

«Яремку мій, Яремку золотий, якби ж ти тільки знав, як тяжко нині твоїй Бібігулечці!..»

Вона знову подивилася на далекий Дніпро. Власне, він не далекий — це вона, Бібігуль, далека від нього, вона високо. І якщо з Дніпра хтось її й побачить, то не роздивиться, а якщо хтось і почує, то не розбере її крику… Та ні, ніхто не почує…

Онде човник пливе по Дніпру. І той, хто в човні, навіть не дивиться в бік замку. Ні, поглянув! Бібігуль зірвала білу хустку з шиї, просунула руку за грати, стала махати… Той, що в човні, дивився з хвилину в напрямку замку, але потім одвернувся…

Ех, якби ж ото хустка могла залетіти до нього!..

І тут їй згадалися дитячі ігри на свято святого Хизра! Веселі то були ігри, коли в небо підіймалися, підхоплені весняним вітром, повітряні змії…

— Фатьмо-ханим! — гукнула Бібігуль, забувши навіть подзвонити.

У дверях з’явилося стурбоване обличчя старої туркені. І Бібігуль з жахом подумала: а що було б, якби вона, забувшись, та гукнула ще й «Киль монда!»[2]. Фатьма-ханим одразу ж здогадалась би, що вона, ця полонянка з Переяслава, не українка Ганя, а туркеня…

— Слухаю, Ганю-киз!..

— Мені нудно в цій вашій тюрмі, — вона ледь не сказала: «В цій Киз-Кюлезі[3]», — я хочу щось робити…

Сказала і замовкла. Треба стримати своє хвилювання. Треба не виказати себе перед цією старою спостережливою служницею, яка вірою і правдою служить Сондецькому…

— Може, принести вам теорбан?[4] Ви б заграли, Ганю-киз, та й забули про свої печалі…

— Не хочу грати я на вашому теорбані… І печалей забувати не хочу… Я хочу вишивати… Принесіть мені, будьте ласкаві, голки, нитки і полотно… Я хочу багато вишивати — так що багато ниток принесіть!..

— Я повинна запитати у пана коронного стражника.

— Скажіть йому, що клянуся всім найдорожчим, що ковтати голок для того, аби вмерти наглою смертю, я не буду. Я хочу жити і молитиму Бога, щоб дав мені довге-довге й щасливе життя з моїм милим. Я вишиватиму і розмовлятиму з ним…

— Навіщо він вам, Ганю-киз, якщо у вас повинен бути інший милий і суджений — пан Єжи Сондецький?!

— Гаразд, якщо ви мені не даєте голок і ниток, то я сама про це зараз розмовлятиму з паном коронним стражником. Гукніть його до мене і скажіть, що я хочу з ним розмовляти!

— Не дражніть пана Сондецького, — тихо сказала Фатьма-ханим. — У пана коронного стражника зараз дуже багато справ, а ви — зі своїм вишиванням!

— А він що — забув, що я — з Гаптарівської вулиці? — відповіла Бібігуль. І додала: — Та й які можуть бути важливі справи у пана Сондецького, якщо він сидить удома, тим часом як козаки воюють з ворогами на півдні й на півночі?!

— Не дражніть пана Сондецького…

— Я хочу його бачити! — і Бібігуль тупнула ногою по паркету.

— Слухаю вас, моя пані… Ганю-киз! — прошепотіла Фатьма і зникла…

Пан коронний стражник прийшов до кімнати Бібігуль через цілих півгодини.

— Чого хоче найчарівніша з найчарівніших? — запитав він, намагаючись підкрутити свої котячі вуса.

— По-перше, чому вас так довго не було? — знову тупнула Бібігуль.

— Ну, поки мене знайшли, а потім — я маю справи… Пшепрашам панєнку!

— Не прощаю!.. Я сиджу тут у вашій темниці, мов невольниця. Я прошу дати мені голку й ниток та полотна, щоб хоч якось скрасити тяжкі дні моєї неволі, — а мені й цього не дають!

— Хто не дає?

— Не дає Фатьма-ханим. Вона, певне, боїться, що я голкою проколупаю дірку в вашій тюрмі, а з ниток та полотна зроблю драбину і втечу на волю!.. Алчак-ханим!

— Що-що? — перепитав пан Сондецький. — Ви щось сказали по-турецьки?

— А це хіба турецьке слово?

— Ви сказали: алчак-ханим.

— Я сказала: оця ханим! А що вам привиділося, я не знаю! Ви мені пропонуєте, щоб я виходила за вас заміж, а не призналися, що недочуваєте!

Бібігуль уколола пана Сондецького в найболючіше місце: він і справді недочував. Трохи, але недочував.

І коли хтось це помічав, пан Єжи Сондецький страждав. А зараз він застраждав невимовно. Коли люди з характером пана коронного стражника страждають, то вони тут же шукають, кого покарати — і тяжко.

— А-а-а! Це вам Фатьма таку дурницю сказала?! Так я їй покажу, як брехати на свого хазяїна!.. Фатьмо! — гукнув він — і туркеня тут же вскочила в кімнату. — Ти?! Це — ти?! — Він кинувся до неї і схопив за плечі. Рвонув її на себе — затріщало плаття, — і кинув убік. Стара Фатьма неодмінно впала б і вдарилася б об паркет, та її просто на льоту вхопила Бібігуль, що стрибнула напереріз… Обидві ледь не впали, але втрималися на ногах.

— Фатьма-ханим нічого подібного мені не казала! Та й я сказала зовсім не тому, що ви недочували, а тому, що не розібрали… Пробачте, будьте ласкаві, пане Єжи!

Почувши вперше за багато днів не «пане стражнику» і не «пане Сондецький», а «пане Єжи», господар канівського замку розчулився. Вуса його трохи ніби ніжніше застирчали на обличчі, а чорнота в очах мовби поматовішала.

— Гаразд, приймаю ваші пробачення! Але й ви мені пробачте, що я трохи припізнився на ваш заклик.

— Я прийму ваші пробачення, пане Єжи, якщо ви дозволите мені зайнятися вишиванням.

— Гаразд, я сьогодні ж дам розпорядження, щоб вам було дано все необхідне для цього… Але майте на увазі: я не для того визволяв вас від татар, щоб перетворювати на свою вишивальницю…

— Робота над вишивкою дає можливість і подумати, пане Єжи, — загадково-обнадійливо мовила Бібігуль…

Вона подумала ще й про те, що останнім часом з її душею коїться щось недобре: зривається, весь час хочеться говорити по-турецьки… Невже це присутність Фатьми так діє на неї? Якщо це так, то Фатьма-ханим може прочитати її потаємні думки. А от цього Бібігуль дуже й дуже не хотіла б…

Спочатку вона взялася вишивати рушники. Цілими днями сиділа, вишивала узори, які пам’ятала, придумувала свої. Фатьма заходила, коли Бібігуль її викликала, а то все сиділа в сусідній кімнатці і прислухалася до кожного руху полонянки.

Один з узорів їй так дивно вифантазувався, що Фатьма-ханим надто підозріливо подивилася на Бібігуль і запитала:

— Де ти бачила такий