Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

То був тьмяний неживий погляд приреченої людини, який ясніше за будь-які слова дав мені зрозуміти жахливу правду. Віко нікому нічого не сказав і з'явився сьогодні в храм, щоб померти. Він, який досі здавався мені досі втіленням життєлюбства, що подекуди переходило у відверту аморальність, показово відмовився від боротьби за своє життя. Я не могла зрозуміти мотиви його вчинку, але жодної секунди не сумнівалася, що правильно прочитала його думки. Обличчя Віко було обличчям смертника, який знає про свою долю і погоджується з нею.

У розпачі я повернулася до пана Ремо, напруженого, наче натягнута тятива, і побачила, що він зосереджений на якомусь предметі, що знаходився над головами священнослужителів. Майже одразу я зрозуміла, за чим він так уважно спостерігає - сонце ось-ось мало сховатися за хмарою. Промені його перестали б засліплювати присутніх, і напасти на Віко ставало зручніше. Мабуть, пану Ремо теж була потрібна якась точка відліку, щоб почати діяти, і він поклався на сили природи.

Хмара переміщалася швидко, залишалися лічені миті, які водночас здавалися мені і мізерними, і нескінченними. Я ясно бачила, як тягнеться одна рука пана Ремо до кинджала, другою ж він збирався ось-ось подати знак спільникам; обличчя Гако Еттані вкрилося потом, надто рясним навіть для тутешньої задухи; зовсім неподалік завмер Віко - незважаючи на сп'яніння, він, здавалося, вловив зміни в позі Ремо Альмасіо і зрозумів, що жити йому залишилося менше хвилини. Напевно всі подумали, що понтифік впав у п'яне заціпеніння, але мені було зрозуміло - він покірно чекає удару. Скорбота, що йшла від усієї його недолугої перекошеної фігури, породила невимовну гіркоту в моїй душі. Хоч це й не мало сенсу, але я майже вірила в те, що Віко зараз подумки прощається зі мною, адже в усьому храмі, напевно, не знайшлося б людини, яка б не ненавиділа понтифіка й погодилася вислухати його останні слова.

Жах став настільки нестерпним, що думка, яка приголомшила наче спалах блискавки в ночі, виявилася фатальною. Я не знала, чи вийде в мене хоч щось, але роздумувати було ніколи. Випередивши рух Ремо Альмасіо на частку секунди, я підхопилася зі свого місця, повернулася обличчям до парафіян і видала несамовите виття, яке негайно відізвалося переляканими вигуками.

-Бачу!.. - завищала я, закотивши очі. - Воістину бачу - гряде гнів божий! Кари його чекають на Іллірію!..

І я знову завила, вчепившись собі у волосся і розгойдуючись з боку в бік, як це роблять безумці.

- Одкровення господнє було мені послано, - плутано кричала я, захлинаючись і зриваючись на несамовитий виск. - Скоро, скоро впаде прокляття на місто, і буде воно настільки жахливе, що кожен, за ким є гріхи, піддасться страшним мукам! Вогонь буде палити їм очі, але не випалить, і самі вони благатимуть бога про сліпоту, не в силах винести жахливі видовища!..

У той час як я, скаженіючи і потрясаючи руками, вигукувала незв'язні псевдопророцтва, хмара все ж закрила сонце і в храмі стало темно. Безневинна подія, яку ніхто б не помітив в інший час, зараз справила сильне враження на городян. Навіть у тих, що сиділи на лавах, виривалися вигуки жаху, іллірійці ж більш простого походження зовсім втратили голову, тож мені ледве вдавалося перекрикувати шум, що посилювався в храмі з кожною секундою. Я, немов не помічаючи нічого навколо себе, продовжувала кричати перше-ліпше, що спадало на думку, а далі рушила до вівтаря, відштовхнувши руки Гако Еттані; він намагався мене зупинити, - утім, досить невпевнено. Обличчя пана Ремо я не бачила, але судячи з того, що він не намагався ніяк завадити, мої дії змусили розгубитися навіть його.

Я ж, повернувшись обличчям до всіх присутніх у храмі, з останніх сил видавала пронизливі крики і стогони, перемежовуючи їх обіцянками страшних мук.

-...Лише той, хто без гріха, зможе збереже розум, коли побачить кари господні - ріки крові й чудовиськ, що виходять із них! - зриваючи голос, волала я. - Але хто тут безгрішний, кого бог захистить долонею своєю, закривши їм очі?..

Крики жаху збожеволілого від страху натовпу були мені відповіддю. Я, і справді майже впавши в екстатичний стан, діяла згідно з якимось химерним натхненням. Відірвавши від своєї сукні смугу тканини, я вигукнула:

-Зав'яжіть же собі очі, грішники! Зав'яжіть і моліть бога, щоб він змилостивився над вами! Я буду просити бога за вас, дайте ж йому знак, що ви каєтеся!

З цими словами я жбурнула клапоть людям. Його жадібно вхопило одразу кілька рук, і з тріском розірвали тканину на шматочки в одну мить. Я зробила крок уперед, туди, де вже починалося безладдя, і простягнула руки, немов благословляючи присутніх. На те, щоб побороти якийсь сумнів, переляканим іллірійцям знадобилося ще менше часу - десятки жадібних пальців вчепилися в мою сукню і почали роздирати її. Шматок сукні Гоеділь Еттані, яка творила чудеса і говорила з богом, закономірно обернувся на оберіг, наділений містичною силою. Майже відразу мене збили з ніг, почалася тиснява, де вже ніхто не усвідомлював своїх дій. Моя сукня тріщала, роздерта на дрібні частини. Її рвали з такою люттю, що ще трохи - і розтерзали б і саме моє тіло. Мене дряпали, щипали і наступали ногами в грубих черевиках, уже не звертаючи уваги на мої крики.

Я не могла знати, що в цей час робив Віко, але сподівалася, що в нього вистачить розуму втекти, скориставшись метушнею. Втім, навряд чи пану Ремо в будь-якому разі вдалося б тепер втілити свій план у життя. Городяни, забувши про ввічливість і повагу до більш знатних панів, розштовхували всіх на своєму шляху, протискуючись у кожну щілину. Хтось, зрозумівши, чим це загрожує, намагався вибратися з храму, але тиснява настільки посилилася, що для цього доводилося докладати надлюдських зусиль. Це було останнє, що я змогла зрозуміти, адже мене ось-ось мали розірвати на шматки; до того ж існувала велика ймовірність, що перед тим мені розтрощать голову і переламають ребра - без усякого злого наміру, звісно, але навряд чи це могло б мене втішити.