Читати книгу - "Пастка-22"

Стежка повела його через ліс, огинаючи таємничу вогневу позицію, оточену округлим валом з мішків із піском, на яких спали двоє з трьох рядових обслуги; третій сидів і їв пурпуровий гранат, відкушуючи великі шматки сильними щелепами і випльовуючи жмих із кісточок подалі в кущі. Коли він кусав, йому з рота сочився червоний сік. Йосаріан почалапав лісом, час від часу любовно погладжуючи свій голий занімілий живіт, неначе хотів упевнитися, що все в нього на місці. Він викотив з пупка клубочок ворсу. Раптом на землі обабіч стежки він побачив десятки молодих грибів, що повитикали з липкого від дощу ґрунту свої вузлуваті паростки, мов стебла неживої плоті, проростаючи, куди не глянь, у такій некротичній рясноті, що здавалося, вони множаться просто на очах. Тисячі грибів кишіли в підліску, доки сягало око, і здавалося, що поки він за ними підглядав, вони розбухали в об’ємі та зростали в кількості. Здригнувшись від незбагненного страху, він поквапився геть і не збавляв ходи, доки не відчув під ногами сухий пісок, а гриби не залишились позаду. Він з острахом озирнуся назад, немов очікуючи, що ці мляві білі створіння наосліп повзуть за ним слідом або звиваються по гілках дерев зміястою, некерованою масою.

Пляж був безлюдний. Чулися лише стишені звуки: жебонів повноводий струмок, за спиною Йосаріана шурхотіли висока трава й чагарі, приглушено зітхали мляві, напівпрозорі хвилі. Приплив був слабкий, вода чиста й прохолодна. Йосаріан залишив речі на піску й побрів крізь низькі хвилі, аж поки не занурився весь. Попереду, на обрії, ледь проглядалося нерівне пасмо темної землі, оповите імлою. Він кволо підплив до плоту, відпочив хвилину і кволо поплив назад, аж поки ноги не торкнулись піщаного дна. Він кілька разів занурився з головою в зелену воду й відчув себе свіжим і бадьорим, а тоді розлігся долілиць на піску й проспав до того моменту, коли літаки, що поверталися з-під Болоньї, опинилися просто над головою, і потужне, злагоджене ревище численних моторів, мов гуркіт землетрусу, ввірвалося в його дрімоту.

Він прокинувся з легким болем у голові і, примружившись, глянув на світ, що бурлив хаосом, у якому все перебувало в ідеальному порядку. Йосаріанові перехопило дух від побаченого: дванадцять ланок літаків спокійно летіли рівною лавою. Несподіване видовище було надто фантастичним, щоб у нього повірити. Жодного літака, який рвався б уперед із пораненими, жодного, що тягнувся б позаду через пошкодження. Не висів у повітрі дим від сигнальних ракет. Усі машини були на місці — крім його власної. На мить його паралізувало відчуття, що він збожеволів. Потім він зрозумів і мало не розплакався через іронію ситуації. Пояснення було простим: хмари закрили ціль, літаки не змогли скинути бомби і бойовий виліт на Болонью все ще попереду.

Він помилився. Хмар не було. Болонью відбомбили. В Болонью злітали, як на прогулянку. По них не вистрілила жодна зенітка.

Розділ 15

Пілчард і Рен

Капітан Пілчард і капітан Рен, офіцери оперативної служби, були спокійні, люб’язні чоловіки зросту нижчого за середній, яким подобалося літати на бойові завдання і які не бажали собі від життя й полковника Каткарта нічого більшого за можливість і далі літати. Вони зробили сотні бойових вильотів і прагнули налітати ще сотні, тому записувалися на кожне завдання. Вони не знали нічого прекраснішого за війну і боялися, що нічого подібного в їхньому житті вже ніколи не повториться. Свої обов’язки вони виконували смиренно і стримано, без зайвого галасу і йшли на все, щоб ні з ким не ворогувати. Вони поспішали всміхнутися кожному стрічному, а коли відкривали рота, то мимрили. Ці меткі, веселі, послужливі чоловіки почувалися невимушено лише один з одним і ніколи не дивились в очі іншим людям, навіть Йосаріанові, якого запросили на збори просто неба, щоби привселюдно оголосити догану за те, що він примусив Малого Семпсона повернутися з бойового вильоту до Болоньї.

— Хлопці, — сказав капітан Пілчард, уже лисіючий брюнет з соромливою посмішкою. — Коли ви вже повертаєте назад із завдання, то постарайтеся, щоб причина була серйозна. А не якась несерйозна... як-от поламаний переговорний пристрій... або щось подібне. Гаразд? Капітан Рен хоче вам ще дещо сказати з цього приводу.

— Хлопці, капітан Пілчард має рацію, — сказав капітан Рен. — Це все, що я хочу сказати з цього приводу. Ну, сьогодні ми нарешті злітали до Болоньї, і, виявляється, злітали, як на прогулянку. Усі ми, звичайно, трохи нервували і не дуже там щось знищили. Ну ось таке. Полковник Каткарт дістав для нас дозвіл ще раз туди злітати. І завтра ми таки розбомбимо ті склади боєприпасів. А тепер що ви скажете?

І щоб довести Йосаріанові, що на нього не тримають зла, вони навіть призначили його чільним бомбардиром головної ланки, давши в пілоти Маквота для польоту на Болонью наступного дня. Йосаріан упевнено пішов на ціль, як Гавермеєр, без жодних протизенітних маневрів, і раптом почався такий обстріл, що він мало не наклав у штани!

Від зенітного вогню не було рятунку! Його приспали, заманили в пастку і затраснули дверцята, і тепер він нічого не міг зробити, лише сидіти тут, як ідіот, і спостерігати, як вибухають ті огидні чорні клуби диму, щоб його знищити. І доки не скинув бомби, йому не залишалось нічого іншого, як видивлятися в приціл, де павутинне перехрестя лінзи магнетично залипало саме на тій точці, яку він визначив, сходячись у глибині двору перед першою будівлею замаскованих складів. Літак поволі сунув уперед, а Йосаріан безперервно тремтів. Він чув глухе «бум-бум-бум-бум» зенітних ударів, що лягали на чотири такти, гострий, пронизливий тріск одиничного снаряду, що вибухнув зовсім поруч. У голові вибухали тисячі суперечливих імпульсів, і він молився, щоб швидше поскидати бомби. Хотілося плакати. Мотори гули одноманітно, мов жирні ліниві мухи. Нарешті риски в прицілі перетнулися, і вісім п’ятисотфунтових бомб