Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

Обидва вони, як і багато інших, знали, що в Артуа і Шампані готуються до великого наступу союзників. Багато хто покладав на це значні надії. І оскільки обидва вони знали, що їх можуть прослуховувати, вони використовували свій особливий код для обговорення майбутньої операції. Вони вдавали, що пишуть разом п'єсу, і запитання про терміни маскувалися запитаннями про кількість сторінок. Коли Бернар хотів дізнатися, довшою чи коротшою стала п’єса, це означало, що він запитував про дату наступу (одного разу поширилася чутка, що операція скасовується. Тоді він запитав: «Чи правда це, що рукопис згорів у вогні?»). Зараз Бернар запитав, скільки сторінок п’єси вже написано. І Корде відповів йому: «П’ятнадцять».

Потім він прочитав циркуляр міністра освіти, розісланий в усі школи напередодні осіннього півріччя. Учителям наполегливо пропонували провести з учнями бесіди про війну, причому найпильнішу увагу слід було приділити різним «прикладам героїзму і тим шляхетним урокам, які можна з них витягти».

Того самого дня зовсім виснажена Флоренс Фармборо занотовує у своєму щоденнику:

О сьомій годині ранку я схопилася з ліжка. Моє чергування починалося о пів на восьму, і я спустилася сходами з важкою головою. З кожним кроком мені здавалося, що ноги в мене ось-ось підкосяться. Катерина, яку я мала змінити, сиділа бліда, втомлена від безсонної ночі Вона чекала на мене біля кімнати для перев'язки пацієнтів, пихкаючи сигаретою. «Слава богу, — гірко промовила вона, — тепер я можу піти спати». І викинула недопалок. Поранених не було, зайнятися їй було нічим, і я розуміла, як довго вона очікувала.

Того самого дня Лаура де Турчинович їде дрожками туди, де у сім’ї раніше розташовувалася літня вілла. Вона відчуває полегшення. Німецька влада нарешті задовольнила її прохання про від’їзд з Польщі та про повернення до США. Вона пише:

Ми їхали невеликою стежкою з Сувалок. Мене дивувало, чому ми не вирушили через Августовський ліс, але потім я зрозуміла, в чому річ. У лісі було жахливо: скрізь могили, суцільні могили. Я попросила чоловіка об'їхати ліс. Розорене місто виглядало не значно краще: будинки стояли без дахів, без вікон, навіть без дверей; ані дорослих, ані дітей, ані тварин! Усі зникли! І ось я поїхала до старого будинку, нашого палацу, щоб попрощатися з ним! Я не була тут кілька місяців і тепер шкодувала про те, що побачила його запустіння.

67

П’ятниця, 10 вересня 1915 року

Ельфріда Кур відвідує військове кладовище під Шнайдемюлем

Одразу за містом розташований військовий цвинтар. Він значно розширився за останні півроку. Шлях до нього пролягає крізь темний сосновий ліс, крізь гарно оздоблені ворота. Сьогодні Ельфріда зі своїм шкільним товаришем вирішили відвідати кладовище. У руці дівчинка тримає букет троянд.

Вони бачать порожню свіжовикопану могилу. Поруч лежать шість лопат. Ельфріда опускає туди букет і говорить своєму товаришеві: «Коли тут поховають солдата, він спочиватиме на моїх трояндах». Цієї миті у воротах кладовища з'являється нечисленна похоронна процесія: попереду йдуть солдати з гвинтівками, за ними — полковий священик, слідом їде катафалк з простим чорним гробом. Ходу замикає маленька група людей, які несуть великий похоронний вінок. Усі зупиняються біля порожньої могили. Солдати шикуються.

Труну переносять з катафалка до краю могили. Лунає команда: «Увага! Струнко!» Солдати завмирають на місці. Труну повільно опускають у могилу. Священик читає молитву, солдати оголюють голови. Нова команда: «Заряджай! Готуйся! Вогонь!» Солдати тричі стріляють над труною. Потім до могили підходять шестеро, беруть до рук лопати і кидають землю на кришку труни. Чутно глухий, порожнистий звук.

Ельфріда намагається уявити, як людина у труні повільно зникає під шарами землі: «От і обличчя зникло… і груди, і живіт».

А потім вони запитують цвинтарного сторожа, кого це ховали сьогодні. «Льотчика в чині унтер-офіцера, — відповів той. — Напевно, нещасний випадок. Не можна сказати напевне. Іноді вони забагато п'ють».

68

Неділя, 12 вересня 1915 року.

Лаура де Турчинович їде з Сувалок до Берліна

Ранок видався холодним, похмурим і туманним. Коли візок з Лаурою і дітьми рушає, жінка обертається і востаннє дивиться назад. Але погляд її прикутий не до будинку, а до того піаніно, що німецькі солдати винесли якось під час чергової гулянки, на початку літа, на двір, та так і залишили там. Колись розкішний інструмент тепер відсирів від дощу, вицвів під палючими променями сонця і покосився, ледь тримаючись на зламаній ніжці.

Лаура навдивовижу спокійно залишає свій великий будинок. Будинок спустошений. Так само всі почуття зникли з її душі. Те, що раніше правило їй за будинок, тепер стало лише місцем страждань.

До останньої хвилини вона боялася, що щось трапиться, що хтось прийде і зашкодить їм виїхати. Вокзал заповнений німецькими солдатами. Вони поїдуть тим самим потягом, що й вона. Лаура з дітьми вже на пероні. Білий собачка Даш також із ними. Лаура де Турчинович відрекомендовується капітанові, який супроводжуватиме їх у дорозі. Вона стомилася, за спиною — безсонна ніч. Але капітан і його люди виглядають ще більш стомленими. Останні шість тижнів їх невпинно перекидають з місця на місце. Німецький офіцер дуже стомився і ледь розуміє, що відбувається.

Лаура стереже свої речі. Стежить, щоб на потяг завантажили всі три баули. Потім швидко прощається з кухаркою. Лаура дає їй грошей і розповідає, де прихована пляшка з ефірною олією, вона знадобиться для Даша, якщо бракуватиме їжі: маленького собачку не можна взяти з собою, і він, немов розуміючи це, неспокійно метушиться.

Потяг рушає.

Лаура бачить, як кухарка зникає з очей. Бачить, як друг сім’ї на прощання махає їм капелюхом. Бачить, як стелиться перед нею плоска, пустельна осіння рівнина. Бачить руїни. Бачить військовополонених за роботою. Вона