Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

— …Сояна? — хрипко, майже здивовано прорвалося з його горла.

Але вже було запізно.

Світло в її очах згоріло до білого полум’я. Її постать, оповита плащем, розпрямилась, і з кожним її кроком каміння під ногами здригалося. Повітря тріснуло від напруги — як перед бурею, що ось-ось розірве небо навпіл.

— Ти… не мала б жити, — прошипів Абель, відступаючи на крок. — Я бачив, як твоє серце зупинилось…

— І саме ти його зупинив, — спокійно відповіла вона. — І тепер я покажу тобі, що таке зупинити не серце — а цілий світ.

Вибух світла зірвався з її долоні, мов удар блискавки. Абеля кинуло назад — але він встиг зреагувати. Його лезо піднялося вгору, розсікаючи повітря, і вдарилось об її клинок.

Меч Сояни з’явився в її руках, мов із самого повітря. Світлий, з рунами, що пульсували теплом. Кожен їхній удар супроводжувався вибухами, як грім, що лунав між ними.

Вони билися, мов два стихії:
світло проти мороку,
надія проти отруєного гніву,
любов, яку зрадили — проти ненависті, яку виростили.

Абель метався, мов звір, роздираючи простір силою. Каміння виривалося із землі, стіни ламались, його клинок залишав шлейфи темряви. Але Сояна — була чистою стихією. Її рухи були мов танець — швидкі, точні, холодні. Вона ніби не билася — вона вершила справедливість.

І ось — удар.

Її лезо вгвинтилось у його тіло — просто під ключицю, занурившись у плоть. Його крик розірвав ніч.

— Це… не кінець… — хрипів Абель, з шаленством дивлячись на неї перед тим як втратити свідомість. — Я все одно… знищу все, що ти любиш… обіцяю…

Але Сояна опустила меч.

Вона нахилилась до нього, поклала долоню на рану.
— Ні, Абелю. Я не така, як ти. Я не доб’ю тебе.

Її пальці засяяли м’яким світлом, і рана повільно затягнулась.
— Ти житимеш. Знатимеш, що був переможений не ненавистю — а милістю. І житимеш із цим.

Вона піднялась і пішла до Кайро.

Він лежав на камені, груди ледве здіймались. Кров знову витікала з куточків рота. Але коли Сояна поклала руку на його серце — світло знову спалахнуло.

— Я тут, — прошепотіла вона. — Пробач… що не врятувала раніше.

Кайро відкрив очі. Вони були темні, з тінню болю. Але він усміхнувся — слабко, ледь помітно.
— Ти ж… померла.

— І ти ледь не пішов за мною.

Вона обережно допомогла йому підвестись. Вони пішли — повільно, через руїни, крізь попіл і ніч. За спинами залишався Абель, з розірваною гордістю, яку ніколи не зможе зашити.