Читати книгу - "Голова Мінотавра"

Через три тижні Попельський припинив дієту, вирішив полишити «Шкотську» й більше ніколи туди не повертатися. У знаменитій кав’ярні він нічого не довідався. Заплановане ним на наступні дні було ще менш привабливим. Він повинен був узяти участь у кількох найближчих засіданнях львівського відділу Польського математичного товариства, щоб там шукати Мінотавра. Цих засідань було небагато: одне в березні, одне у квітні, два в травні й одне в червні. І як далі шукати цю тварюку? Він уже уявляв, яку жахливу пустку відчує назавтра в голові, прийшовши до свого кабінету в поліційно-слідчому відділі. Відганяв якнайдалі думку про розгніваних співробітників, які ходять Львовом, розпитуючи людей про «потворних мавп», наражаючись на дурнуваті жартики. Не міг думати про Маріана Зубика, котрий завтра запитає його про успіхи в розслідуванні. Вирішив заглушити це все алкоголем. Кінець дієті, сказав собі подумки. Перехиливши кілька чарок, він розставив шахи й у припливі відваги, вирішив запросити до гри когось із математиків. Підійшов до їхнього столика, але вони навіть не глянули на нього. Учені саме обговорювали проблему існування автоматів, які могли б самостійно видавати про себе інформацію, за умови, що їм буде задано певну кількість випадкових чисел.

Попельський махнув рукою, сів сам із шаховими задачами із журналу «Deutsche Schachzeitung», який передплачували в «Шкотській», і замовив ще одну чарку горілки. Він засумував за Мокком. Радо зіграв би з ним. Та Ебергарда не було.

Катовиці, середа 17 лютого 1937 року,

шоста година пополудні

Після того, як вони з Попельським знайшли труп Клементини Новоземської, Ебергард Мокк залишився в Катовицях із трьох причин. По-перше, він не вірив у львівський слід, що його так обстоював Попельський, по-друге, з Катовиць було близько до Бреслау й Карен, туга за якою зросла прямо пропорційно до докорів сумління, котрі він відчував після еротичних пригод. Третя, і найважливіша причина стосувалася вбивства власниці бюро «Матримоніум», бо цей злочин вимагав пояснень, а його обставини вказували на Мінотавра, якого Мокк почав ненавидіти так само, як і Попельський. Взагалі-то, убита Новоземська не була незайманою дівчиною, але видерта з м’ясом щока була його розпізнавальним знаком. Окрім того, міг з’явитися який-небудь божевільний наслідувач убивці, або ж незайманість попередніх жертв була випадковою. Слідство заповідалося надзвичайно складним, оскільки зі шлюбного агентства зникли всі течки. Поліція мала на вибір два шляхи: обстежувати злочинне середовище в пошуках можливих контактів убитої або дошукуватися темних справ у її минулому. Жоден із цих шляхів не видавався серйозним, оскільки пані Клементина Новоземська була особою шанованою й мала бездоганну репутацію. Моккові не давала спокою одна думка, а саме впевненість Попельського, що директорка шлюбного агентства була колись власницею борделю. Пропрацювавши багато років у відділі моралі, бреславський поліцейський чудово знав світ прихованих повій, якими часто бували бідні жінки з низів. Вони потай надавали сексуальні послуги, маючи при цьому зовсім інші професії, тобто були, наприклад, робітницями або служницями. Прихована проституція була вигідним заняттям. З одного боку, жінки не ризикували зіткненням з поліцією моралі, їх не заносили до відповідних списків, що зіпсувало б їхню репутацію й викликало звільнення з роботи. А з іншого, їм удавалося накопичити чималі гроші на майбутній посаг. Не стоячи ніколи на вулиці, вони використовували різних посередників. Взагалі-то Моккові не доводилося чути, щоб шлюбні агентства виконували таку функцію, але порівняння Новоземської із власницею борделю не давало йому спокою й ця зачіпка здавалася йому дуже спокусливою. Він був майже переконаний, що «потворний граф» не є жодним львівським математиком. Мокк уважав його звичайнісіньким сілезьким промисловцем, котрий потай користувався посередництвом Новоземської, витрачаючи свої гроші на прихованих повій. І хоча це було таке собі інтуїтивне припущення, він вирішив його перевірити. Мокк ніколи не зневажав власної інтуїції.

Тож він мав купу роботи, а найважливіше було те, що він міг діяти сміливо. Від’їзд Попельського нічого не ускладнив, німецькою в Катовицях говорили всі, навіть прості люди. Окрім того, Попельський виробив йому відповідні повноваження, завдяки яким той міг самостійно діяти на території Сілезії як представник львівської комендатури поліції. Мокк неохоче попрощався з Попельським, зате жваво кинувся у вир життя сілезької столиці. Він чудово почувався в місті, яке нагадувало йому Бреслау.

Та вже із самого початку комісар Зигфрід Холева все йому зіпсував. Катовицький поліцейський, котрий виявився жахливим холериком і повністю відповідав уявному описові Попельського, популярно пояснив, що він у дупі має Моккові повноваження, і категорично заборонив йому розслідувати справу Марії Шинок. Він розумів, що німець не зможе прохати дозволу в польської поліційної влади, аби відновити це слідство. А щоб той не наважився вести його самостійно, дав йому помічника в особі аспіранта Францішека Вибранця, який повинен був негайно повідомляти свого начальника про будь-які прояви порушення Мокком субординації.

Підглядач Холеви, аспірант Вибранець, за будь-якими самостійними починаннями Мокка стежив вельми уважно. Зате не звертав найменшої уваги на їхні спільні дії, уважаючи, що Мокк не насмілиться при ньому вести приватне розслідування. Тож, коли якось увечері вони пили пиво, і німець повідомив, що завтра треба піти до такого собі Міхала Борецького, який був кур’єром у Новоземської, Вибранець погодився, навіть не запитуючи, звідки Моккові про цього Борецького відомо. А той, звісно, не сказав, що перед Холевиними обмеженнями, він устиг допитати Ґертруду Возіґнуй, у якої Шинок винаймала куток, і довідався від неї про Міхала Борецького, Маріїного нареченого. Звичайно, функція кур’єра була витвором Моккової фантазії.

Допит Борецького був останнім завданням, яке вони собі того дня запланували. Після відвідин ревізора бухгалтерських книг фірми «Матримоніум», пана Яна Славінського, котрий, зрештою, нічого цікавого їм не повідомив, вони стояли під комісаріатом на Млинській, звідки мали податися до району Богучиці. Ніде не було видно екіпажів, а всі службові «Шевроле» були зайняті. Тоді їх помітив Славінський, який саме проходив повз них, і запропонував позичити їм два велосипеди. Погода видалася морозяною й сухою, на тротуарах давно не було снігу, тож вони сміливо могли скористатися цим видом транспорту.

Поліцейські заїхали на бруковану вуличку. Кримінальний директор, людина огрядна, віддавна не їздив на велосипеді й був спочатку дуже обережним, намагаючись утримати рівновагу. Та невдовзі зрозумів, що велосипед «Ебоко» місцевого виробництва є дуже надійним, а шини «Данлоп» робили його взагалі безвідмовним. Він перестав звертати увагу на велосипед і роздивлявся все довкола.

Вони доїхали до вбогого шахтарського району, що, зрештою, виглядав