Читати книгу - "Безтілесна людина"

— Я не люблю банальностей, — втрутився, наморщивши лоба, Петтіс. — Та коли відкинути неможливе, залишиться те, що має бути правдою. Ви відкинули двері, гадаю, відкинете й камін?

— Так, — буркнув доктор Фелл.

— У такому разі залишається вікно, чи по так? — запитав Хедлі. — Ми тут чули про способи, що не могли бути використані, але в цьому сенсаційному перелікові ви випустили всі способи, до яких міг вдатися вбивця.

— Тому що вікно не було зачинене! — вигукнув доктор Фелл. — Я знаю кілька способів того, як використовують зачинене вікно. Можна простежити все, починаючи з фальшивих головок цвяхів до фокуса-покуса із жалюзі. Можна зробити шибку, зачинити вікно зсередини на шпінгалети, вставити нову шибку і обмазати її замазкою. Шибки на місці, вікно зачинене зсередини. Але в нашому випадку вікно не було навіть зачинене. До нього просто ніхто не доторкався.

— Я, здається, читав десь про людей, що літають, — сказав Петтіс.

— Не варто дискутувати про летючих людей. Я міг би таке припустити, але тоді політ мав би десь початися й десь закінчитись. Але ні на даху, ні внизу… — Доктор Фелл стукнув себе кулаком по скроні. — Одначе два-три приклади я вам наведу. — Він замовк і підвів голову.

В кінці тихої, тепер порожньої їдальні у мерехтливому світлі непогожого дня, яке проникало крізь кілька вікон, з'явилася постать. Повагавшись, чоловік озирнувся довкола й подавсь до них. Перед ними був блідий Менген.

— Що там ще сталося? — сухо запитав Хедлі, відсунувши вбік стільця. — Знову пальта міняють колір? Чи…

— Ні, — відповів Менген. Він стояв біля столу ледве зводячи дух. — Вам краще самим піти туди. Щось сталося з Дрейменом. Схоже на апоплексичний удар. Ні, він живий, але у тяжкому стані. Сказав, що хоче бачити вас. Він запевняє, нібито хтось був у його кімнаті, без упину говорить про якісь фейєрверки, каміни…

18. Камін

І знов у вітальні було троє вкрай знервованих напруженим чеканням людей. Навіть Стюарт Мілз, стоячи спиною до каміна, неспокійно покашлював, чим, здавалося, виводив із рівноваги Розетту. Ернестіна Дюмон тихо сиділа біля каміна. Коли Менген увійшов з доктором Феллом, Хедлі, Петтісом та Ремполом, вона, дивлячись на вогонь, сказала:

— Ви не зможете його побачити, з ним лікар. Все сталося так несподівано… Мабуть, він збожеволів.

Лампочки були вимкнені, лише світло похмурого пообіддя проникало крізь оздоблені мереживом фіранки. Бернабі в кімнаті не було. Розетта, згорнувши на грудях руки, з властивою їй граційністю ходила туди-сюди. Вона подивилася на тих, що прийшли, і раптом вигукнула:

— Ох, я більше так не можу! Цьому не видно кінця-краю, а крім того… Скажіть, що тут сталося? Ви знаєте, як було вбито мого батька чи хто його вбив? Бога ради, говоріть же, навіть якщо ви звинуватите мене!

— Гадаю, ви скажете нам, що сталося з містером Дрейменом і коли? — спокійно запитав Хедлі. — Це дуже небезпечно?

— Можливо, — стенула плечима мадам Дюмон. — Його серце… Я не знаю. Зараз він лежить непритомний. Чи житиме він, я теж не знаю. Ми навіть не здогадуємося, що з ним.

Мілз знову прокашлявся. Гордовито тримаючи голову, з непевною усмішкою на зблідлому обличчі він сказав:

— Сер, якщо у вас виникає думка про… ну., нечесну гру чи підозра, що його… ну… якось довели до цього, то відкиньте її. Ми вам доведемо, що це не так, і зробимо це, сказати б, парами. Я маю на увазі, що сьогодні ми були по двоє, тими самими парами, що й учора ввечері. Лій з віщункою, — він статечно вклонився у бік Ернестіни Дюмон, — були нагорі, в моїй робочій кімнаті. Як я розумію, міс Грімо й наш приятель Менген були тут, унизу.

— Краще розповісти все спочатку, — нетерпляче перебила його Розетта. — Бойд казав вам, що перед цим Дреймен спускався вниз?

— Ні, я нічого їм не казав, — відрубав Менген, повернувши до них стурбоване обличчя. — Після випадку з пальтами я хотів, щоб мене хтось підтримав. Це сталося и півгодини тому. Ми були тут удвох із Розеттою. Я посварився з Бернабі. Звичайна річ. Всі тільки й говорять про ці пальта, і наші погляди розбіглися. Бернабі пішов. Дреймена я не бачив. Він увесь ранок був у своїй кімнаті, а потім прийшов сюди й запитав мене, як знайти вас.

— Гадаєте, йому стало щось відомо?

— Або він хотів, щоб ми так подумали, — зневажливо пирхнула Розетта. — Справа дуже темна. Він ступив сюди якось непевно й запитав, як знайти вас. Бойд поцікавився, навіщо…

— Вам здалося, що він дізнався про щось важливе?

— Так. Ми обоє аж підскочили.

— Чому?

— Ви б теж підскочили, якби не були винні, — пояснила Розетта й, склавши руки так, наче їй було холодно, стенула плечима. — Ми запитали: «Що все ж таки сталося?» І він тремтячим голосом відповів: «Я виявив, що з кімнати в мене дещо зникло, й згадав про вчорашній вечір». Потім заходився плести всякі дурниці про підсвідому пам'ять і про те, нібито вчора, після того, як він випив снотворне й ліг спати, до його кімнати хтось заходив.

— До того, як було вбито Грімо?

— Так.

— Хто ж це міг бути?

— От-от! Він або нічого не знає, або йому це приснилося. Нічого іншого подумати я не можу, — холодно зауважила Розетта. — На наше запитання він постукав себе по голові й розпачливо відповів: «Я справді не можу сказати…» Господи! Ненавиджу тих, хто не говорить відверто, що має на думці! Ми обоє були дуже незадоволень

— Не в цьому річ, — занепокоєно мовив Менген. — Усе це взагалі ні до чого, якщо не розповісти, що робив я.

— Не розповісти про що? — швидко запитав Хедлі.

Менген стенув плечима й, похмуро дивлячись на вогонь, відповів:

— Я йому запропонував: «Якщо ви дізналися так багато, то чому не підете на місце цього жахливого вбивства й не дізнаєтеся ще більше?». Це правда, я був ображений. Але він зрозумів мої слона буквально, подивився на мене хвилю й відповів: «Так, я піду. Я повинен переконатись». — І вийшов. Хвилин через двадцять ми почули, ніби хтось спускається сходами вниз. Бачте, з кімнати ми не виходили, хоча… — Раптом він замовк.

— Розповідайте, — здивовано глянула на нього Розетта. — Мені байдуже. Я хотіла була вийти й послідкувати за ним. Але ми цього не зробили. Через двадцять хвилин ми почули, як він, уже внизу, впав. Бойд виглянув. Дреймен лежав скоцюрблений, обличчя в крові, на скронях понадималися сині вени. Жах! Звичайно,