Читати книгу - "Будь дивом"

Її мета — розповсюджувати радість. Вона заохочує людей насолоджуватися радістю, яка вже є в їхньому житті. І не просто складає списки обов’язкових справ — у неї є список необхідних відчуттів, і радість — обов’язкова його складова.

Бонні — письменниця, коуч та натхненний оратор. Її цитату розмістили на чашках у всіх «Старбаксах» країни: «Я була першою в слаломі. Та під час другої спроби всі учасники падали в небезпечному місці. Мене випередила жінка, яка підвелася швидше, ніж я. І я зрозуміла: усі люди падають, переможці підводяться, а золоті медалісти підводяться швидше за всіх».

Який чудовий погляд на життя! Падають усі. А переможці — це ті, які підводяться найшвидше й продовжують рухатися.

Багатьом із нас, включно зі мною, завжди хочеться, щоб життя знову стало нормальним після того, як ми падаємо, бо земля тікає з-під ніг. Коли в 41 рік мені поставили онкологічний діагноз, я постійно чекала, що повернуся до звичного, нормального життя. Я думала, що це трапиться після операції, а потім після хіміотерапії, згодом — після опромінення. Цього не сталося. Я отримала нове нормальне життя. Краще.

Лікування раку змусило мене сповільнити мій ритм життя. Перегрупувати пріоритети. Сказати «ні» тому, що не було життям. І «так» тому, що було.

Рак змусив мене цілитися вище. Шрами від подвійної мастектомії тепер слугують щоденним нагадуванням — треба казати життю «так». Казати «так» книжкам, які я завжди мріяла написати, часу, що його проводиш із найдорожчими людьми, віднайденню радості кожної секунди кожного дня.

Люди довкола нас живуть життям, набагато кращим, ніж просто «нормальне».

Багато років тому я робила інтерв’ю з чоловіком, який втратив кисть руки в результаті нещасного випадку на роботі. Коли така людина, як Ральф Колон, втрачає руку, вона втрачає більше, ніж просто п’ять пальців. Цей чоловік 28 років працював у компанії «Cardinal Fasteners and Specialties» у передмісті Клівленда. Він налагоджував формувальну машину, яка штампувала гігантські болти, що важили 45 кілограмів кожен. Ральфові треба було швиденько її полагодити. Коли він простяг до неї руку, хтось випадково натиснув на педаль, що вивільнила лещата. Чоловік відсмикнув руку, але було запізно.

Машина розтрощила йому руку.

Кров бризнула в усі боки. Вертоліт «швидкої допомоги» доправив його до найближчого травматологічного центру. Усі його пальці були мертві. Лікарі намагалися врятувати хоча б великий палець, але марно.

Яким був його перший рік?

— Мені довелося пройти жахливий шлях, — зізнається Ральф.

Ця ампутація — мов стріла в серце його розуміння того, що означає бути чоловіком. Протягом тривалого часу він відчував себе неповноцінним. Його переслідувала одна думка: «Яка тепер із мене користь?»

Ральф був не з тих людей, які звертаються до психотерапевтів. Він навіть аспірину раніше не приймав. Та якби не психотерапевти й антидепресанти, чоловік просто помер би.

— Я б застрелився, — зізнався він.

Усе своє життя Ральф працював руками. Лагодив гальма на своєму авто, електрику вдома, виконував слюсарні роботи — він любив важку фізичну працю. Один адвокат запропонував йому жити на соціальну допомогу з інвалідності. Інші пропонували жити на компенсацію, що її сплатив роботодавець.

Ральф вирішив, що для того, щоб зберегти себе вкупі, йому слід цілитися вище. Він відкрив власний бізнес із вантажних перевезень і назвав його «R.L.C. Star Services».

R означає Ральф.

L — Луана, його дружина, його опора.

C — його прізвище Колон.

Star — зірка — бо коли він дивиться в очі Луани, «виникає відчуття, що там — зірка, оточена блакиттю». Вона підтримувала його в часи, коли горе мало його не вбило.

А сьогодні Ральф має біонічний протез. Він може взяти в руку алюмінієву банку, але іноді його рука мимоволі розкривається і стискається. Чоловік вдячний за те, що досі живе, але труднощів у його житті не бракує.

— Такі дні трапляються, — каже він. — Буває, що я почуваюсь людиною, яка не приносить користі.

У такі дні він сідає біля акваріума і спостерігає, як плавають рибки, аж поки погані думки не попливуть геть. Був час, коли він дуже сердився на Бога, але зараз такого відчуття немає.

— Я завжди шукав якихось викликів від життя. Гадаю, цей виклик для мене приготував Бог, — сміється чоловік.

Ральфу вдалося знову навчитися грати в більярд, їздити на мотоциклі й керувати вантажівкою.

— Здатися дуже легко — аж занадто, — каже він. — А ти знайди спосіб вирішити справи. Можливо, в тебе буде аж десять спроб. Тепер мені просто потрібно трохи більше часу на те, щоб зробити бажане.

Ральф любить розказувати людям про гору, на яку він здіймався, про краєвид з іншого боку — яким він є тепер, коли його бізнес став успішним. Він радить людям: «Будь сильним. Не бійся розпочинати справу з тим, що маєш».

Не бійся цілитися вище.

Урок 41

Здійсни чиюсь мрію

Ніколи не пізно змінити курс чийогось життя.

Шість десятиліть тому все життя Леонарда Чарториського було розплановане наперед.

Він хотів стати стоматологом.

Цей чоловік три роки служив у військово-морському флоті під час Другої світової війни й сидів у череві літака як стрілець. Повернувшись додому, він скористався Актом про працевлаштування демобілізованих військовослужбовців, щоб вступити до коледжу. Улітку 1946 року Леонард вступив до Університету Джона Керролла. Його дружина Джоанна виховувала чотирьох дітей; він удень працював, а ввечері йшов учитись.

Коли він подавав документи до стоматологічних закладів, то часто чув нарікання на своє складне прізвище. «Чарториський» — це звучало як щось чужорідне. Хто схоче піти до стоматолога-поляка? Це його, звісно, непокоїло, однак не зупиняло.

1949 року він купив собі університетський перстень із бурштином. На ньому були вигравіювані слова «Університет Джона Керролла». Леонард ним пишався і не знімав, хоча закінчити курс він зміг лише в 1956 році.

Він здав свою останню роботу — і залишилося скласти тільки один іспит. Того дня в Клівленді здійнялася справжнісінька завірюха. У таку негоду чоловік не міг сісти за кермо. Надто глибокий сніг, надто сильний вітер… Але викладач не сприйняв причину його відсутності як поважну, уїдливо прокоментував його польське походження і сказав, що Леонардові доведеться пройти весь курс навчання знову.

Це було занадто.

Він не піддавав сумніву слова авторитетних осіб. То був 1956 рік — час, коли діти іммігрантів покірно приймали свою долю. Він був розчарований і вирішив покинути університет.

Леонард зняв із пальця університетський перстень. Він навіть змінив своє прізвище на «Картор», щоб захистити своїх дітей від проявів стереотипів, із якими вони могли зіткнутися, якби носили таке яскраве етнічне прізвище.

Протягом наступних 30 років чоловік працював у компанії «Lincoln Electric». Він виховав трьох синів