Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

Луїс швидко вийшов з авто і заштовхнув залишки миші за гору шин. Дві верхні впали і сховали мишу.

— Упс, — сказав він.

— А татко — безрукий, — захихотіла Еллі.

— Так і є, — відповів Луїс гарячково. Він почувався так, неначе от-от сам скаже «Гально, гально» і виблює свій обід.

— А тато — безрукий.

На його пам’яті Черч убив тільки одного щура до свого моторошного воскресіння. Часом він заганяв гризунів у куток, граючись із ними у смертельну гру «кот-миша», та хто-небудь — Еллі, Рейчел чи він сам — завжди втручався і не давав довести справу до кінця. Ну а після кастрації, як він чув, мало який котяра нагородить мишу чимось більшим, ніж зацікавлений погляд, — ну принаймні доти, доки йому дають їжу.

— Так і будеш тут стояти і мріяти чи допоможеш мені з дітьми? — запитала Рейчел. — Лікарю Крід, повертайтеся з Планети Монго[95]. Земляни потребують вас, — її голос звучав роздратовано.

— Вибач, люба, — сказав Луїс. Він витягнув Ґейджа, який був тепер таким гарячим, як вугілля в розпеченій грубі.

Тож тільки трьом з них вдалося скуштувати фірмову страву Луїса — «Чилі з Саутсайту»[96]. Ґейдж розлігся на дивані у вітальні і дивився мультики по телевізору.

Після вечері Еллі покликала Черча. Луїс, який мив посуд, поки Рейчел нагорі розпаковувала валізи, сподівався, що кіт не прийде, — але він прийшов, своєю новою повільною ходою. Він прийшов так швидко, що, здавалося, стежив за ними. Стежив. Саме це слово спало йому на думку.

— Черчу! — гукнула Еллі. — Черчу, привіт!

Вона підхопила кота та обійняла його. Луїс спостерігав за цим краєм ока. Він вишукував залишки їжі на дні раковини, та зараз його руки завмерли. Він бачив, як щастя на обличчі Еллі повільно змінювалося на здивування. Кіт спокійно лежав у неї на руках, притиснувши вуха до голови. Дівчинка і тварина зазирнули одне одному в очі.

Після довгої хвилини — Луїсу вона видалася цілою вічністю — вона поставила Черча на підлогу. Кіт побрів геть, до їдальні, навіть не озирнувшись. «Мучитель маленьких мишей, — подумалося Луїсу. — Господи, що ж ми зробили тієї ночі?»

Він чесно намагався все пригадати, та спогади вже кудись вивітрилися, нечіткі й далекі, як страшна смерть Віктора Паскоу на підлозі лазарету. Він пам’ятав пориви вітру в нічному небі, сяйво білого снігу на чорному полі, яке тяглося до лісу. І все.

— Татку? — голос Еллі був тихий і здавлений.

— Що, люба?

— Черч дивно пахне.

— Правда? — запитав Луїс максимально спокійно.

— Так! — засмучено відповіла Еллі. — Він ніколи так дивно не пахнув. Він пахне як… пахне як… какашка!

— Ну, може, він вступив у щось бридке, сонечку, — припустив Луїс. — Як би він бридко не пахнув, це минеться.

— Дуже на це сподіваюся, — сказала Еллі смішним манірним тоном. І вийшла з кухні.

Луїс знайшов останню виделку і витягнув затичку. Він так і стояв над раковиною, дивлячись у ніч, а мильна вода стікала вниз із гучним пирсканням. Коли звуки у жолобі стихли, чоловік прислухався до виття вітру надворі. Такий дужий і холодний, вітрюган налітав з півночі, приносив із собою зиму. І раптом Луїс зрозумів, що йому страшно, просто по-дурному страшно — так страшно, як коли хмара раптово закриває сонце і починає дріботіти дощ, а тобі нема куди сховатися.

— Сто три? — запитала Рейчел. — Боже, Лу! Ти впевнений?

— Це вірус. — Луїс намагався не помічати звинувачувальних ноток у голосі дружини. Вона була дуже стомлена. У неї був дуже довгий день сьогодні: перелетіти півкраїни з дітьми на руках. Зараз уже була одинадцята година. А день досі не закінчився. Еллі міцно спала у своїй кімнаті. А Ґейдж лежав на їхньому ліжку в напівпритомному стані. Годину тому Луїс дав йому «Ліквіпрін»[97]. — Аспірин зіб’є йому температуру до ранку, люба.

— А ти не даси йому ампіцилін чи щось таке?

Луїс терпляче відповів:

— Якби у нього був грип або стрептококова інфекція, то дав би. Але в нього цього нема. У малого вірус. А всі ці штуки нічогісінько не вдіють проти вірусу. Від них тільки посилиться діарея та зневоднення.

— Ти впевнений, що це саме вірус?

— Якщо тобі моєї думки недостатньо, — гаркнув він, — прошу до діагностування!

— Не кричи на мене! — обурилася Рейчел.

— Я на тебе не кричав! — на тих же тонах відповів Луїс.

— Ти кричав, — почала Рейчел. — Ти кри-кри-кричав. — Її рот скривився, і вона прикрила обличчя долонями. Луїс побачив великі темні мішки під її очима, і йому стало дуже соромно.

— Вибач, — він сів біля неї. — Боже, не знаю, що зі мною таке. Вибач, Рейчел.

— Та нічого, все гаразд, — вона вимучено посміхнулася. — Пам’ятаєш, як ти казав колись? «Поїздка була собачою». А я боялася, що ти розлютишся, коли зазирнеш у шафу Ґейджа. Я вирішила сказати тобі про це зараз, поки тобі ще соромно переді мною.

— А чому я маю розлютитися?

Вона знову вимучено посміхнулась:

— Мої батьки купили йому з десяток нових светрів. Сьогодні він якраз був у одному з них.

— Я помітив, що у нього щось новеньке, — коротко відповів Луїс.

— Я помітила, що ти помітив, — сказала вона і смішно насупила брови. Луїс розсміявся, хоча йому було зовсім не до сміху. — І шість нових суконь для Еллі.

— Шість суконь! — він старанно намагався придушити крик. Луїс раптом розізлився. Він і сам не знав, чому йому так боляче. — Рейчел, чому? Чому ти їм дозволила? Нам же не потрібно… Ми самі можемо….

Він замовк. Лють позбавила його слів. На якусь мить він пригадав, як ніс мертвого кота Еллі через ліси, перекладаючи поліетиленовий пакет з руки в руку… А в цей час Ірвін Ґолдман, цей брудний старий хер з Лісового озера, займався тим, що намагався купити любов його дочки своєю чортовою чековою книжкою.

На хвильку йому здалося, що зараз він закричить: «Він купив їй шість суконь, а я повернув її грьобаного кота з мертвих, ну і хто більше любить її?»

Та слова померли, так і не встигнувши народитися. Він ніколи не скаже нічого подібного. Ніколи.

Рейчел м’яко доторкнулася до його плеча:

— Луїсе, їм так хотілося це зробити. Вони люблять дітей, але дуже рідко їх