Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

У фантазії мого брата Освенцим цілком міг розташовуватися в Даларні.

Ґреґер Ванґер став після війни викладачем, а з часом і директором гімназії в Хедестаді. Хенрік тоді вважав, що після війни брат вийшов з партії і порвав з ідеями нацизму. Помер Ґреґер 1974 року, і, тільки розбираючи його архів, Хенрік з його листування дізнався, що в 50-х роках Ґреґер пристав до абсолютно ідіотської секти, що не мала ніякого політичного значення, — Північної рейхспартії (NRP). Її членом він залишався аж до смерті.

Цитата, Хенрік Ванґер, том 2:

Отже, троє з моїх братів були в політичному відношенні психічно хворими. Наскільки хворими вони були в інших відношеннях?

Єдиним братом, до якого Хенрік Ванґер ставився хоч якоюсь мірою із симпатією, був слабкий на здоров’я Ґустав, котрий помер від хвороби легенів у 1955 році. Ґустав не цікавився політикою і поставав такою собі відчуженою художньою натурою, що не виявляла й найменшої цікавості до бізнесу та роботи в концерні.

Мікаель спитав Хенріка Ванґера:

— Виходить, живими залишилися тільки ви з Харальдом. Чому він переїхав назад у Хедебю?

— Він повернувся додому в сімдесят дев’ятому році, незадовго до того, як йому сповнилося сімдесят. У нього тут є будинок.

— Але ж дивно жити під носом у брата, якого ненавидиш.

Хенрік Ванґер подивився на Мікаеля здивовано:

— Ти мене неправильно зрозумів. Я швидше жалію свого брата, ніж ненавиджу. Він цілковитий ідіот, і це він мене ненавидить.

— Він ненавидить вас?

— Саме так. Думаю, тому він і повернувся — щоб мати змогу прожити решту літ, ненавидячи мене зблизька.

— Чому він так ставиться до вас?

— Через моє одруження.

— А що там таке?

Хенрік Ванґер з дитинства не був близький із старшими братами. Він єдиний з усіх виявляв ділові здібності і став останньою надією батька. Не цікавлячись політикою і не прагнучи до Уппсали, він визнав за краще вивчати економіку в Стокгольмі. Починаючи з вісімнадцяти років Хенрік проводив кожні канікули на посаді практиканта в якому-небудь з численних офісів або правлінь концерну «Ванґер», завдяки чому вивчив усі закапелки сімейного підприємства.

10 червня 1941 року — посеред вибухлої світової війни — Хенріка на шість тижнів послали до Німеччини, в торгове представництво концерну «Ванґер» у Гамбурзі. Йому був тільки двадцять один рік, і в ролі компаньйона і ментора до нього приставили німецького агента концерну, підстаркуватого ветерана підприємства Хермана Лобака.

— Не хочу стомлювати вас деталями, але, коли я вирушав у дорогу, Гітлера й Сталіна мали за добрих друзів і ніякого Східного фронту не існувало. Все ще вважали, що Гітлер непереможний. У повітрі витало почуття… думаю, правильніше сказати, оптимізму і відчаю. Навіть більше ніж через півстоліття як і раніше важко підібрати слова для тих настроїв. Зрозумійте мене правильно — нацистом я ніколи не був, і Гітлер здавався мені безглуздим оперетковим персонажем. Але було важко не заразитися надіями на щасливе майбутнє, що наповнювали простих людей Гамбурга. Війна підступала все ближче, і за той час, що я там провів, Гамбург кілька разів зазнавав нальотів бомбардувальників, але народ, здавалося, вважав це тимчасовою неприємністю, чекав, що скоро настане мир і Гітлер створить свою Neuropa — нову Європу. Пропаганда вселяла людям, що Гітлер — бог, і їм хотілося в це вірити.

Хенрік Ванґер розгорнув один з численних фотоальбомів.

— Це Херман Лобак. Він пропав безвісти в сорок четвертому році; очевидно, загинув під час якогось бомбардування. Про його долю ми так і не дізналися. За проведені в Гамбурзі тижні ми з ним здружилися. Я жив разом з ним і його родиною в чудовій квартирі, розташованій у багатих кварталах Гамбурга, і ми щодня спілкувалися. Він був так само далекий від нацизму, як і я, але для зручності вступив до нацистської партії. Членський квиток відкривав йому двері і полегшував можливість займатися бізнесом від імені концерну «Ванґер» — а саме бізнесом ми й займалися. Ми будували для їхніх потягів товарні вагони — мене завжди цікавило, чи не відправляли частину цих вагонів до Польщі. Ми продавали тканину для їхньої форми і лампи для їхніх радіоприймачів — хоча офіційно ми, зрозуміло, не знали, для чого ці товари використовувались. Херман Лобак добре вмів укладати контракти, він був весела і приємна людина. Бездоганний нацист. Згодом я зрозумів, що весь цей час йому доводилося ретельно приховувати таємницю.

Уночі проти двадцять другого червня Херман Лобак раптом постукав до мене в спальню і розбудив мене. Моя кімната розташовувалася по сусідству із спальнею його дружини, і він знаками запропонував мені мовчки одягнутися і йти за ним. Ми спустилися поверхом нижче і всілися в курильному салоні. Лобак вочевидь не стулив очей усю ніч. Радіо було увімкнуте, і я зрозумів, що сталося щось жахливе. Почалась операція «Барбаросса». Німеччина напала на Радянський Союз у свято літнього сонцестояння.

Хенрік Ванґер розпачливо сплеснув руками.

— Херман Лобак дістав дві чарки і налив нам по добрячій порції шнапсу. Він вочевидь був приголомшений. Коли я спитав його, що це означає, він прозорливо відповів, що це означає кінець Німеччини і нацизму. Я не дуже повірив йому — адже Гітлер здавався непереможним, — але Лобак випив зі мною за погибель Німеччини. Потім він перейшов до діла.

Мікаель кивнув, показавши, що уважно слідкує за розповіддю.

— По-перше, він не міг зв’язатися з моїм батьком для отримання інструкцій, але за власною ініціативою вирішив перервати моє перебування в Німеччині і відправити мене додому якнайскоріше. По-друге, він хотів попросити мене дещо для нього зробити.

Хенрік Ванґер показав на пожовтілу і пошарпану фотографію темноволосої жінки в напівпрофіль.

— Херман Лобак був одружений уже сорок років, але в дев’ятнадцятому році він зустрів жінку надзвичайної краси і вдвічі молодшу за себе і закохався до нестями. Вона була проста бідна швачка. Лобак почав упадати коло неї; як і в багатьох інших заможних чоловіків, у нього вистачало засобів, щоб поселити її в квартирі, розташованій на зручній відстані від офісу. Вона стала його коханкою, а в двадцять першому році народила йому доньку, яку назвали Едіт.

— Багатий літній чоловік, бідна молоденька жінка і дитя кохання — таке навряд чи могло викликати скандал навіть у сорокові роки, — зауважив Мікаель.

— Цілком правильно. Коли б не одна деталь. Жінка була єврейкою, а Лобак, відповідно, був батьком дочки-єврейки. А діло ж було