Читати книгу - "Країна Мумі-тролів. Книга третя"

Біля підніжжя маякової гори він трохи прийшов до тями. Ага, можна було сподіватися. Саме так і не інакше… З усіх можливих місць на острові Мара обрала собі для посиденьок Мамин садок. Цікаво, скільки часу вона там просиділа. Сподіваюся, не понад годину. Однак троянда зовсім почорніла. На якусь мить сумління Мумі-троля ожило і навіть ляснуло хвостом, та ненадовго, до малого знову повернулась злість і сонливість. Оці вже тати! Настінні календарі! Позначки на полях їм, бачте, треба робити! Звідки старому тролеві знати, що портрет Морської лошички — це образ справжньої, істинної Краси!

Мумі-троль доповз до галявинки в ялиннику і зняв з гілки календар. Від вологого туману він покоробився. Мумі-троль відкинув убік обрамлення із зів’ялих квітів і якийсь час мовчки сидів, утупившись поперед себе відсутнім поглядом. У його голові метушилися якісь невиразні, недодумані думки.

Раптом на Мумі-троля ніби найшло просвітління: «Я переберуся сюди! Хай собі живуть у своєму старому маяку з жахливими сходами і рахують дні!»

То була бунтівна думка — нова, небезпечна, спокуслива. Вона змінила все, окреслила велике самітне коло довкруж нього — територію смутку та незнаних можливостей.

Ніжки у Мумі-троля задубіли від холоду, коли він повернувся додому. Він поставив календар на комод, Тато відразу підійшов і намалював хрестик у верхньому його кутку.

Мумі-троль набрався відваги і випалив:

— Я хочу пожити трохи сам десь на острові.

— На острові? — неуважно перепитала Мумі-мама. Вона сиділа під вікном, що виходило на північ, і малювала витку ліану з квіткою. Вона їй дуже гарно вдавалася. — Можеш, як завжди, взяти спальний мішок.

Мама малювала жимолость, з ніжними, витонченими листочками. Вона сподівалася, що не забула, яка на вигляд ця рослина. Жимолость не може рости біля моря, їй потрібні тепло і затишок.

— Мамо! — мумі-тролеві пересохло у горлі. — Цього разу не так, як завжди…

Але Мама його не слухала, щось підбадьорливо мугикнула й далі малювала.

Тато рахував свої хрестики. Він був не цілком певний щодо п’ятниці. Поставив два хрестики навпроти того дня, мабуть, тому, що забув позначити четвер. Щось його тоді від во лік ло, і ось тепер Тато сумнівався. Що він робив того дня? Усі дні в нього переплуталися, тягнулися суцільною вервечкою по колу, немов кружляння довкола острова, коли йдеш-йдеш берегом і ніколи нікуди не приходиш.

— Гаразд, — сказав Мумі-троль. — Я візьму спальний мішок і штормовий ліхтар.

Повз вікно котилися клуби туману, здавалося, ніби вони відносили зі собою і їхню кімнату.

— Мені потрібно трохи блакитної фарби, — мовила сама до себе Мама.

Вона дозволила своїй жимолості вив’юнитися через вікно на білу стіну, де вона зухвало розцвіла великою, старанно вимальованою квіткою.

Розділ шостий

Щербатий місяць

Однієї ночі перед самим світанком Мумі-мама прокинулася від тиші, яка запала навколо маяка. Вітер раптом стих, як це буває, коли він міняє свій напрямок.

Вона довго лежала, прислухаючись.

Ген далеко у пітьмі над морем поволі зароджувався новий вітер. Мама чула його наближення, він наче йшов по воді — жодного плюскоту хвиль, лише шарудіння вітру. Вітер набирав сили, ось він уже досяг острова. Відчинене вікно гойднулося на своїх гачках.

Мама відчула себе зовсім маленькою. Вона заховалася носом у подушку й намагалася думати про щось приємне, скажімо, про яблуньку. Але марно, перед очима було лише море з грізними вітрами; море, яке здіймалося й поглинало острів, досить було погасити світло; всюдисуще море, що підкоряло собі і берег, і весь острів, і домівку на ньому. Мамі здавалося, що увесь світ — то блискуча нестримна вода, яка поволі й невблаганно зносить у море кімнату, де вона спить.

Ось якби острів раптом зірвався з припони, і одного ранку його б несподівано прибило додому, до рідного берега, він би хлюпався у хвилях, б’ючись боком до пристані… Або ж якби його понесло у відкрите море, і він би плавав багато літ, аж доки перехлюпнувся через край світу, ніби кавове горня через край ковзкої таці…

«Маленькій Мю таке б сподобалося, — подумала Мумі-мама й тихенько захихотіла. — Цікаво, де вона ночує? І Мумі-троль… Шкода, що мамам не можна ночувати поза хатою, коли їм цього захочеться. Хоча саме мамам це іноді конче необхідно».

Мумі-мама, як завжди, послала подумки своєму синочкові ніжне благословення. Мумі-тролеві теж не спалося на галявинці в ялиннику, він відчув мамине послання й радісно помахав вушком у відповідь.

Ніч була безмісячна і дуже темна.

Ніхто надто не переймався тим, що Мумі-троль пішов з дому, і він сам не знав, що відчував з цього приводу — полегкість чи розчарування.

Щовечора після чаювання Мумі-мама запалювала на столі дві свічки й давала йому з собою штормовий ліхтар. Мумі-тато звично застерігав: «Тільки ж не нароби пожежі! Не забувай погасити ліхтар, перш ніж заснути!»

Завжди одне й те ж. Вони нічогісінько не збагнули.

Мумі-троль прислухався до нового вітру, думаючи: «Місяць щербатіє. Морська лошичка з’явиться ще нескоро».

Напевно, він таки більше відчував полегкість, ніж розчарування. Ніхто не заважав йому уявляти лошичку й вифантазовувати гарні розмови з нею. І сердитися на Мару вже не було потреби. Хай собі дивиться на ліхтар донесхочу. Мумі-троль переконував сам себе, що сходив ночами на берег з ліхтарем винятково з практичних міркувань: щоб перешкодити Марі підкрастися до маяка й поморозити мамині троянди, уберегти родину від Мари і від її виття. Ото й усе.

Щоночі Мумі-троль ставив штормовий ліхтар у пісок і чекав, позіхаючи, доки Мара надивиться вдосталь на світло.

Вона влаштовувала собі справжній ритуал. Подивившись якийсь час на ліхтар, Мара починала співати.

Принаймні вона так вважала. Мара була переконана, що пронизливе жалібне виття, яке проникало повсюди і, здавалося, дзижчало навіть у голові та в животі, й було співом. Водночас вона повільно й важко розгойдувалася вперед і назад та лопотіла своїми спідницями, схожими на сухі зім’яті крила летючих мишей. Мара танцювала!

Не залишалося жодного сумніву — Мара насолоджувалася співом і танцем. Дещо смішний ритуал став дуже важливим для Мумі-троля. Він вирішив і собі дотримуватися його, а острів хай собі робить, що йому заманеться.

Острів тим часом щораз більше тривожився. Дерева тріпотіли й шепотілися, тремтіння прокочувалося довгою хвилею заростями вороніки, дикий овес шурхотів