Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

Тому я послав Лобсина з одним із хлопчаків до міста за покупками, а зерно сторгував у хазяїна заїжджого двору — чотири мішки польового гороху. В Китаї не годують коней і мулів вівсом або ячменем: вівса там взагалі не сіють, а ячмінь іде на виготовлення дзамби — підсмаженого борошна, яке в монголів заміняє хліб. Це зерно тваринам заміняють горохом, який дають разпареним у гарячій воді і часто пересипають ним січку, бо сіна в Китаї не знають — нема там лук.

До обіду повернувся Лобсин з покупками. Парові булочки ми зараз же розрізали на невеликі кубики, а хазяїн насушив з них сухарів на своїй плиті. На всі покупки і зерно ми витратили менше половини паперових грошей. Решту доводилось берегти, маючи на увазі, що ми назад поїдемо знову через Баркуль і тоді витратимо їх або, якщо до цього міста вже не потрапимо, спишемо на збитки.

Тепер нам треба було різко повернути на схід і йти ще кілька днів вздовж підніжжя Тянь-Шаню, а потім перетяти гірський вузел пасма Мечин-Улу, яке тягнеться на північний захід, дедалі більше віддаляючись від Тань-Шаню. Ми виступили вранці, не заходячи в Баркуль.

Дорога була рівна, тверда, праворуч видно було Тянь-Шань; вкритий свіжим снігом, його гребінь різко виступав над темними лісами північного схилу. Ліворуч простягалась рівнина аж до гір Мечин-Улу, що замикали горизонт. По дорозі часто траплялися оброблені поля, на яких закінчували збирання другого врожаю, окремі фанзи і селища, але останні здебільшого були в руїнах після дунганського повстання. Дунгани не змогли взяти Баркуль, але спустошили навколишню країну.

Ночували біля руїн селища Хойсу на однойменній річечці, що текла з Тянь-Шаню і кінчалась болітцями і солончаками, недалеко від дороги. Такою самою місцевістю їхали ми й далі, та ось від нашої дороги відокремилась велика — головна до міста Хамі, яка пішла правіше й ближче до Тянь-Шаню і вела до перевалу через хребет. На схід від перевалу хребет трохи піднімається, несе невеликі вічні сніги і називається Карликтаг. Ми йшли далі вздовж підніжжя; фанзи, поля і селища траплялись рідше, а Мечин-Ула вже значно наблизилась. Ночівля була поблизу сільця Почжан на невеликій річці.

Від неї дорога почала поступово підніматися на плоский перевал; з півдня тяглися гори Джанджан, передове пасмо Карликтагу, вкриті хвойним лісом, а з півночі — скелясті безлісі гори зовсім близького пасма Мечин-Улу, і на перевалі між тими і тими залишилось тільки 5 верст проміжку. Та це не був перевал через якесь гірське пасмо; тут лише з'єднувались «белі» обох хребтів. Белем монголи називають положистий довгий укіс, точніше підніжжя, над яким підносяться скелясті схили кожного хребта пустині. Ці підніжжя часто значно ширші від хребта, досягають 5-10 і більше верст у поперечнику і в розрізі схожі на плоский дах, над яким різко підноситься його зубчастий гребінь.

Бель складається з продуктів руйнування хребта, винесених з нього тимчасовими потоками, і становить рівний степ з плоскими руслами цих потоків.

На перевалі зімкнулись белі Мечин-Улу і передового пасма Карликтагу, а за перевалом вони почали розходитись, і дорога пішла вниз по неродючому степу до широкої западини озера Туркуль, де ми поставили намет. Озеро солоне, без стоку, по берегах навіть осідає сіль, яку збирають монголи 1 таранчі Баркуля і Хамі. Вздовж берегів — зарості чию, а там, де з-під берегових косогорі» витікають прісні джерела, утворюються лужки, густі хащі шелюги. Ми зупинились коло джерел північного берега. На південному березі за озером було видно юрти 1 худобу, що там паслась, а на східному — фанзи селища таранчів.

іПо невеличких горах хребта Мечин-Ула і передовому пасму Карликтагу ми йшли ще два дні через селище Тугурюк в селище Бай, де ті і ті гори ще понижчали і розпались на групу хребтів. Бай — останнє на схід селище Баркульської округи на маленькій річечці, що тече з кінця Карликтагу. Далі до самого Едзін-Голу Гобі зовсім безлюдна, бідна на воду і рослинність. По ній де-не-де розкидані низькі пасма і групи горбів, а на продовженні Карликтагу, тобто Тянь-Шаню, тягнуться скелясті кряжі гір із заходу на схід, але не суцільним пасмом, а розірваним, з більшими чи меншими проміжками, В них або поблизу них трапляються невеликі оазиси.

Від селища Бай ми вже мали намір перейти до нічних переходів і тому пробули в ньому цілу добу.

Лобсин у цьому селі розпитав людей про нашу дальшу довгу дорогу через Гобі, про назви гір, колодязів, характер дороги. Але на перший перехід ми найняли в селищі провідника, щоб у темряві не збитися, бо від нашої дороги відгалужувались ще дороги до Алтаю, на північ, і в Сачжеу, на південь. Провідник разом з Лобсином їхав на чолі каравану і часом затягував довгу журливу пісню; в ній він виспівував усе, що оточувало нас, звичайно, з пам'яті, бо в темряві нічогісінько не можна було розрізнити, крім кількох паралельних стежок, протоптаних караванами в степовому грунті, що їх ледве видно було при світлі зірок на темнішому фоні. Вночі провідник орієнтується по зірках, пам'ятаючи їх розміщення на небі в різні пори року.

Ніч була тиха і досить холодна. Хлопчаки, припавши до м'якого в'юка, спали спокійно, заколихувані рівномірною ходою верблюдів.

Я теж звик дрімати, сидячи у сідлі в хвості каравану, прокидаючись при кожній зупинці, коли ботало останнього верблюда замовкало. Так проходили години в рівномірному русі. Та ось на сході небо посвітліло, і на його фоні почали чітко вирізнятися фігури верблюдів. Вранішній холод розігнав дрімоту, я зіскочив з сідла і пішов. Незабаром праворуч вдалині вималювалось низьке скелясте пасмо гір; рівний степ з дрібними кущиками тягнувся до їх підніжжя, а ліворуч він розстилався до горизонту. Зірки почали вже меркнути. Потроху ставало світліше, схід порожевів; на пасмі праворуч уже вирізнились темні ущелини, сідловини, обриви скель. Зійшло сонце прямо спереду каравану серед смугастих тонких хмар, золотистих і рожевих із зубчастими краями. Стежки нашої дороги тяглися до горизонту прямо до сонця і впиралися в його червоний диск, немов у світлі ворота. Схід і захід сонця в пустині завжди чарували мене своєю