Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Живі книги 📚 - Українською

Читати книгу - "Живі книги"

321
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Живі книги" автора Людмила Петрівна Іванцова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 67
Перейти на сторінку:
class="p1">– Ну, хоч догодила тобі?

– Так, дорогенька, дякую! Дякую… Золоті ручки! Вибач, що нависла на тебе зі своїм… Понесло мене… Я й не розпитала, як ти… Що твоє щастя, п’є?

– Усе по-старому, Тань. То «зав’язує», то знову… От передам сьогодні вітання від однокласниці, може, соромно стане. Казав колись, що був закоханий у тебе в першому класі!

– Овва! І досі мовчав! – сплеснула долонями жінка, яка вже стояла за спиною Амалії, але обличчя її не було видно. – Скажи, що якось прийду до вас у гості, то надеру вуха! Правда, коли то я прийду?… Знаєш, я все більше починаю думати, куди звідси тікати… Адже є країни, де інвалід – не чума, а рівноправна людина… Але то я знову про своє, ти вибач, накипіло. Дякую тобі, я аж наче помолодшала!

Жінка обійняла перукарку й рушила до виходу. Амалія на мить розгледіла в дзеркалі її обличчя: нормальна, симпатична жінка, навіть усміхається… Зустрінь на вулиці – і не подумаєш, що таку вагу на плечах несе…

– Я вам чубчик відфілірую трохи, ви не проти? Довжина влаштовує чи підрізати? – перервала її роздуми майстриня.

– Так, не проти. Робіть, як хочете! – відповіла Амалія, проводжаючи поглядом жінку, яку вже не зможе забути.

– Красуня! Зовсім інакша стала! – оцінила готову укладку Женька. – Ірочко, ви – геній куражу! Амаліє, а тобі подобається?

– Так, дякую, хоч і незвично якось із короткими… Це зовсім інший образ…

– Боїшся, що рукавички не пасуватимуть? – спитала на вушко Женька.

– Я нічого не боюся. Чого мені боятися? Пообіцяла тобі й прийшла. А ти до котрої на роботі?

– Та до вечора, я три через три дні працюю, а що?

– Подумала, може, матимеш час десь присісти поговорити… Щось би розповіла тобі, – Амалія всміхнулася, і це аж ніяк не пасувало до «сміливої» зачіски.

– Давай вийдемо на вулицю, візьму із собою телефон, раптом хтось записуватиметься, трохи поговоримо біля дверей… А що сталося? – напружилася Женька.

– Та от… мені сьогодні зранку принесли передачу – обидва паспорти, – знизала плечима Амалія.

– Нічого собі! – аж присвиснула дівчина. – Хто?! Як?! Вимагали грошей?

– Та ні. Через двірника передали. Гроші вони, мабуть, передоплатою самі взяли…

– Забудь! Того вже не повернеш. Але ж це шикарна новина! Могли і не віддати. Викинули б десь – і все. Які чесні злодії! Уяви собі, якби довелося відновлювати документи…

– Навіть не уявляю…

– А що далі сьогодні робитимеш така красива? Може, підеш до кав’ярні «прилити» повернення документів і нову зачіску заразом?

– До кав’ярні? – завагалася Амалія. – Якось незручно… Той пан усім розповів про пограбування, питатимуть… А я не хочу про це й говорити… І ти вже в курсі, що я ніяка не письменниця… Мабуть, погралися – і годі. Не піду я…

– Та ну! Теж мені вигадала! Про пограбування, може, і не спитають, їм і без тебе повно клопоту. А про не-письменницю… Я оголошень про це ніде не вішала! Можемо лишити все, як раніше, хто тобі забороняє?! Піди зараз, пообідай, замов нормальної їжі, послухай чужих історій… І компліментів наслухайся також! Вони дуже помічні для жіночої душі! Усе, давай, мені треба працювати, вибач. Я твій номер записала собі, будемо на зв’язку! І Сильві не забудь купити якоїсь їжі! У тебе господарство завелося, треба про нього дбати!

Вона розрахувалася, попрощалася й вийшла на вулицю. Ще не вирішила, чи дійсно піти до кав’ярні, чи просто поблукати містом, чи купити котячої їжі й повернутися додому, знову обдумати все, що сталося. Та і з грошима тепер… Вона навіть точно не уявляла, скільки їх залишилося вдома і на рахунку з тих Артурових десяти тисяч, на які жила вже кілька місяців. Та мінус учорашні п’ять… Мабуть, треба якось заощаджувати. Це слово з маминого лексикону періоду її дитинства зачепило за живе. Заощаджувати. Зібрати «на школу», «на чоботи», відкласти «на відпустку» або на якийсь незрозумілий «чорний день». А їй заради чого заощаджувати зараз? Щоб прожити тут і так не місяць, а два?

Раптом вона побачила своє відображення у вітрині магазину й аж завмерла з подиву: голова зі сміливою молодіжною зачіскою увінчувала нахилену вперед шию на сутулих плечах, а обличчя виражало цілковиту байдужість до світу. Не сум, а саме байдужість.

Амалія завмерла, якусь хвилину дивилася на себе оновлену зовні, потім зусиллям волі виструнчилася й сама собі всміхнулася. Ледве-ледве. Кутиками рота. Якось іронічно-поблажливо. Та менше з тим.

«Певне, Артур мені й дав на «чорний день», думаю, саме час їх витрачати!» – подумала вона.

– Вікторе! Це Женя! Чуєте мене? Де ж я ще можу бути сьогодні?! Я на роботі. Ні, голова не болить. А будете знущатися, не дам номер її нового мобільного! А? Отож! І ще: імовірність дев’яносто відсотків, що вона піде обідати до кав’ярні. Це я вам так… про всяк випадок… Ну, звідки я знаю як? Те, що краще, ніж учора, – це факт. А що буде далі – хто знає. Я своє зробила. Тепер можете ви братися, якщо вам не байдуже. Та ні, ні! Не здала вас, я ж обіцяла! І про письменницю теж. Вона сама мені розповіла. Ну, звідки я знаю, як вам туди йти?! Та йдіть поки що, як раніше, з паличкою. А далі щось вигадаємо. Усе, я на роботі, ніколи мені тут із вами, ото вже дитячий садок! Хоч наберіть мене потім, що там як… Бувайте!

37

Амалія здивувалася, ще від дверей побачивши незнайомих дівчат-офіціанток у кав’ярні. Вона підійшла ближче, привіталася й озирнулася, чи немає поблизу Ані чи Віри.

– Ви когось шукаєте? – спитала люб’язна дівчина з бейджиком «Книжниця Оксана». – Щось бажаєте? Проходьте, будь ласка!

– Так, я б хотіла пообідати, а ще… ще я тут «читаю», – невпевнено пояснила Амалія.

– А ваше ім’я, перепрошую?

– Амалія.

– А! Звісно! Пані Амалія! Письменниця! – усмішка дівчини стала ширшою, а очі заблищали непідробним інтересом. – Нам розповідали про вас!

– Ой, а я дивлюся – незнайомі обличчя, зовсім вилетіло з голови… Дівчата в неділю попереджали, але я забула, стільки всього сталося… – почала вона говорити, але запнулася.

Проте дівчина не стала розвивати тему й повелася, ніби нічого й не знала про пограбування, а може, і направду не знала.

– А я вас зовсім інакше уявляла. З довгим волоссям і неодмінно в мереживних рукавичках! – поворушила пальчиками перед собою дівчина.

– А я щойно з перукарні! – повідомила жінка й аж зараз помітила, що рукавичок вона сьогодні не вдягла.

Амалія рушила на третій рівень кав’ярні й по дорозі розминулася з

1 ... 47 48 49 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Живі книги», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Живі книги"