Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Магус 📚 - Українською

Читати книгу - "Магус"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Магус" автора Володимир Костянтинович Пузій. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50
Перейти на сторінку:
з усіма.

Оберто слухає, чомусь затамувавши подих.

— Статут ордену передбачає, що законник за бажанням своїм має право залишити орден. Або на термін тривалістю не більше року — і тоді після повернення він знову буде прийнятий до лав братів. Або ж — назавжди, без права повернутися. — Наче здогадавшись, що Оберто хоче заперечити, падре застережливо зводить лівицю, на якій не вистачає двох пальців: — Ні! Ти підеш звідси з паперами, в яких буде написано: «відпущений на рік, для осягнення світу і самого себе, після чого має право знову стати одним із братів ордену». Я знаю, що твоє рішення визріло не одразу. Але я старший і тому знаю ще от що: молодість покваплива і категорична більше, ніж варто було б. І на тому скінчимо.

Падре Тімотео повертається до магуса і тихо додає:

— Скінчимо, якщо тобі нема чого мені більше сказати.

У садку вже остаточно стемніло. Цикади і цвіркуни в єдиному шаленому запалі підносять до небес молитви про прийдешній день: нехай буде він сонячним і в міру теплим, сповненим їжі та питва, і нехай сандалії братови якомога рідше загрожують комашиному, такому тендітному життю, Господи! Гойдаються віти, вітер перебирає листя, наче тужаві, соковиті чотки чи сторінки книжок, яким ще належить бути написаними і прочитаними, але кожне слово яких — уже тут: у повітрі, в траві, в іскристих зірках і уламку місяця над монастирем. У цю паузу між запитанням настоятеля і відповіддю Оберто можна легко вкласти вічність; нескінчений ланцюг із трьох ланок: колишнього, майбутнього, теперішнього, — прикидається ручною змією, віяло вірогідностей завмерло, розчахнулося чудернацьким капюшоном кобри, — і зараз Оберто чіткіше, ніж будь-коли, усвідомлює, якою могла би бути його відповідь. Адже дуже просто розповісти не криючись усе, поділитися найпотаємнішим.

Ну, хоча б пригадати ще раз ті кілька кроків справжнього страху, що відділяли його від бруківки, на якій пролунало «Сьогодні вранці я повинен був принести нову порцію!» Малімора, до кімнатки, куди вони увірвалися, всі троє; там, в люльці, почепленій над стелею, мирно погойдувалося немовля, а друге, його брат-близнюк, солодко чмокало, припавши до мармурово-білих грудей. І коли Оберто побачив це, страх луснув гнойовим наривом, розтікся холодком по спині, гіркою скіпкою увійшов під серце: «Спізнилися! Великий слідець, ти так довго йшов по сліду, що остаточно втратив здатність роздивлятися довкруж себе. І от тепер… спізнилися! А ти ж міг їх врятувать!»

Він дійсно міг би. Вчасно задане запитання, правильно потрактована мовчанка Малімора… та пригадай хоча б виття собак ночами, або колискову, яку ти чув! — або ж ту безглузду сцену, коли Рубер Ходяга сварив свою служницю за зникнення молока (а вона була неприродно блідою; ти подумав тоді — перелякалася, а втім, був надто захоплений спостереженням за «вілланом»); пригадай, нарешті, страту на площі Акацій, де шкіпер, сходячи по драбині і навіть просунувши голову в петлю, відчайдушно мукав і пальцем вказував у натовп — туди, де стояла вона! — вона, яка ще кілька днів тому кинулася з борту його галери у хвилі й напевне мусила потонути, але не потонула, повстала із мертвих, бо — «Діти покликали», — тихо відповідає ця жінка, знічено, винувато всміхаючись. Вона дивиться на вас усіх і скрушно смикає плечем, а сама тим часом віднімає немовля від грудей, хустинкою втирає йому вуста і, запнувши сорочку, відносить, кладе його у другу люльку: «Ви вже даруйте, месере, що так вийшло. Я, певно, не мала права повертатися, так? Але вони… я не могла їх залишити одних, зрозумійте». І раптом, впавши навколішки і обхопивши твої руки змертвіло-холодними пальцями, зазираючи тобі у вічі: «Що тепер буде, месере? Що ви зі мною зробите? Ні-ні, я не відмовляюся, робіть, що треба, щоб усе за законом — але діти, що буде із дітьми?!» — і в голосі її, Господи, щось таке, що змушує тебе відвернутися, вона, неправильно потрактувавши цей твій порух, ще сильніше зціплює пальці, лобом тикається тобі в коліна: «Будь ласка, догляньте за хлопчиками!» Що тут скажеш? «Присягаюся, що з ними не станеться нічого поганого. Наскільки це буде в моїх силах…» — і інший словесний непотріб, ти надто розгублений, щоб узагалі думати про її дітей, точніше, про їхнє майбутнє, — тебе зараз хвилює їхнє сьогодення: «Але ж Малімор казав, щоб ви не годували їх, казав?!»

Він казав, аякже, — та хіба може рідна мати винести це двоголосе голосіння?! До того ж він не пояснив, чому не можна. Та й… трішечки ж, зовсім трішечки!..

І що ти їй скажеш? Що молоко мриці здатне — та що «здатне»? — докорінним чином міняє людську природу, спотворює її, особливо — у дітях! Що тепер її «синочки милі» ймовірніше за все приречені, що чекає на них або смерть, або щось набагато жахливіше, ніж смерть?! Навіщо, навіщо їй знати про це — їй, яку тобі належить віддати до рук ресурджентів чи ж самому впокоїти, інакше загибель, уже напевне, чекає обидвох близнюків! Померла мусить померти вдруге, тепер — остаточно, тільки тоді з’явиться мізерний шанс урятувати дітей.

Про шанс ти, звичайно ж, змовчиш. Про решту — розповіси. І спитаєш, затамувавши подих (як зараз затамовував у саду, чекаючи на запитання від падре Тімотео): «А як узагалі вам вдалося?…»

Вона не знає, звичайно. І мало що пам’ятає. Був стрибок, і була важкість, що тягнула униз, вода у горлі, в легенях, остання думка про дітей, темрява безпросвітна, яку раптом щось відштовхнуло — геть, геть! — і потім якесь клоччя спогадів, біль в усьому тілі, гул прибою у вухах, гуркіт дерев’яної бочки, місячне світло на обличчі, кусюча мушва окремих, не зрозумілих до кінця картин — дуже знайомих: бруківка, вулиці, фасади, ґрати на вікнах перших поверхів; гавкіт собак — наче зголоднілі, скажені крики демонів Пекла, у яких відібрали законну здобич; вона цілком усвідомила себе тільки вже у цій кімнатці, коли притискала до грудей («Але тоді не годувала, ні, месере, ні!») своїх синочків, дві свої кровиночки. І дякувати Маліморові: навідувався, допомогав, підказував, як бути, заспокоїв: якщо вже сталося таке, виходить, доля. Хоча розуміла, звичайно: за все слід розплачуватися, тим більше — за диво.

«Це ж диво, правда, месере?!»

І знову — ну що ти міг їй відповісти?! Так, ясна річ, диво. Не гамірне, бучне і величне, а звичайне, переповнене сльозами і стражданнями диво, якому ти став випадковим свідком. Велика честь, непідйомна відповідальність.

І — вона має рацію — за все належить платити. За дар причетності до дива — тим більше.

Отже, ти пояснив їй, що до чого. Вона покірно, навіть радісно погодилася. «Тільки за хлопчиками догляньте!..»

Ти зволікав. Убивати — гріх. Убивати ту,

1 ... 49 50
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Магус», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Магус"