Читати книгу - "Кола на воді"

– Ще не звик про це говорити. І не звикну…

Відійшов убік і сів у траву, обпершись спиною об репаний стовбур старої яблуні. Анатолій все поривався її викорчувати, але ніяк не доходили руки. Чи було шкода? Бой поспішив за господарем одразу ж, ліг поруч, немов намагався захистити від болісних спогадів, але марно, ті вже оточили, виструнчились щільним колом й просились у пам’ять – згадай!

Анатолій кинув швидкий погляд на будинок. Потрібно було б іти. Там чекають. Дружина. Друг. А йти не хочеться… в пустку. Присів поруч, відчув під собою живу траву, з якої, здавалось, у їхні тіла перетікало літо, тільки справжнє, оте, яке називають коротким життям, видихнув. Скоро й воно добіжить… життя і літо. Короткі. Вдих, видих – і вже лише пам’ять, як у Віталика. Он очі заплющив так міцно, все одно що замкнув, а під ними – життя у картинках летить – невидиме, здається, що й не було, а болить. Чому? Віталій, немов почувши, раптом заговорив:

– Сам винен. Ніхто ж не змушував. Сам. І житиму тепер з цим до кінця віку. Якщо розповісти, то така банальщина виходить: не дочекалась, вийшла заміж за друга. Просто якось. А скільки було пережито! Це вже зараз розумію, що жінки кохають тих, хто поруч, а тоді… Вона… говорила, що любить. Переконливо говорила. Обіцяла чекати, писала листи. Друзі запевняли, чекала. Я вірив. Рвався у відпустку – не до матері, до неї летів, та під кулями повз би, по мінному полю, аби лиш скоріше її до себе притиснути, міцно-міцно, й не відпускати. Зраділа. Була такою… ніжною. Все мріяла… про майбутнє. Красиво жити хотіла, а я… напівсирота… Мама піднімала на вчительську зарплатню, я теж педагогічний закінчив, тулилися у кімнатці гуртожитку. Яке тут красиве життя? Та й до війська випадково потрапив. Думав, у школі викладати буду, а місця одразу не знайшлося, от служити й забрали.

Анатолій неквапним рухом зірвав травинку, не озираючись, запитав:

– А чому воювати довелося, коли просто служив?

Молодик опустив голову глибше – ховався.

– Планував заробити… щоб усе так, як вона хотіла. Одразу й не зізнався нікому. Ні їй, ні мамі. Важко було. Серед ночі прокидався і дивився у чуже небо. Дивина. Небо ж ніби одне на всіх, а в тих пісках абсолютно чужим здавалося і глибоким до безкінечності (дивишся і засмоктує тебе у ту вирву). Спека. Люди. Такі дивні люди, теж чужі, і ти для них чужак. Миротворець? Самому смішно. Там діти стріляють ледь не з народження, зброя – річ побуту, ні… необхідна умова життя. Зброя й життя! Парадокс. А вони ж живуть, і так з покоління у покоління – як по колу, воюють, помирають, народжуються – під холодною прірвою неба, яке для них – рідне, найрідніше. А я хотів до свого, та так, що дім снився щоночі, вона снилася, мама. Думав, ось трошечки – до них! Назавжди. Доки смерть не розлучить, а вона…

Друг надіслав листа, мовляв, відгуляв на весіллі. Заміж єдина моя вийшла за спільного знайомого. У нареченого татко добрим крутеликом виявився, от красиве життя собі й забезпечила, і дітям, й онукам. Хепі енд.

Я тоді готовий був увесь світ перестріляти або себе, тільки б так не мучитися. Служив, мов навіжений, кар’єру зробив, розбагатів. Хотів мамі придбати квартиру, най, най, най, а вона… в іншій оселилась, одномісній… Коли повідомили, що її нема, думав зроблю щось собі. Правда. Вже й зброю наготував, зазирнув у дуло, й мороз по шкірі пішов. Це ж я і на тому світі їй спокою не дам. Син – самогубця. Вирішив повертатись. Прилетів, поховав, як належить, сусідки головами кивали, мовляв, дочекалася синочка. Серце у неї не витримало, лікар висловився: «розірвалось». Рідненька, вона ж жодним словом не натякнула, що хворіє, що по лікарнях, турбувати не хотіла. А я все зі своїм коханням носився. Бовдур!

Анатолій дивився на чоловіка, немов побачив уперше. Намагався підрахувати, скільки ж йому років. Це ж треба! На вигляд – дитина, а зсередини… Скільки ж йому насправді?

– І як ти в охоронці потрапив?

Посміхнувся й одразу ж на життя помолодшав. Чудасія.

– А нічого ж не вмію іншого. У школу – після баченого – не зміг. Куди мені до дітей? Ось бавлюся в охоронця.

Пес лизнув руки й заскочив на груди – цілуватися. Молодик обняв собаку й розсміявся:

– Та годі, годі, друг ти мій вірний. Боя мама мені лишила. Чи я їй? Перед самим від’їздом подарував – щоб не сама була. Тепер, бачте, я – не сам. Хороший… Хороший пес.

Анатолій дивився, як собака облизує обличчя господаря, і чомусь саме очі. Вони світились.

– А знаєш, що? Дам я тобі одну адресу. Зроби добру справу, га. Є одна дівчина… Їй потрібно допомогти… повірити у людей. Візьмешся?

Парубок розправив широкі плечі, дужі, кремезні – за такими тільки й вірити.

– Згоден. А що від мене вимагається?

Анатолій посміхнувся:

– Нічого. Квіти потрібно у лікарню завезти, вибери на свій смак. От тільки квіти для дівчини, у якої й ім’я квіткове.

Віталій кивнув, підморгнувши волохатому другу:

– Для Лілії, певно?

Прийшла черга дивуватися Анатолію:

– Як здогадався?

– Сам не знаю. Відчув. Не так багато дівчат з таким іменем… А в мене вже одна була.

– Жартуєш?

– Жартує доля. Давайте адресу. А стосовно друга – забудьте. Це ж у мене досвід невдалий, а люди – різні. Могло й привидітись.

Йдучи до будинку, Анатолій озирався. Віталій так і лишився сидіти на траві під яблунею, йому на коліна поклав голову пес, й обом було зручно мовчати. Можливо, після їхньої тиші по вухах різонув сміх?

Чоловік наштовхнувся на нього, як тільки відкрив двері й зайшов досередини. Саме наштовхнувся, як наштовхуються на стіни. Сміх котився кімнатами, і будинок якось винувато щулився під його тиском, ніби виправдовувався, що так невчасно. Господаря й не помітили одразу. Рената готувала свою коронну каву, а на його місці за обіднім столом сидів Костя – весь у білому, як з обкладинки модного журналу. Дивився грайливо, ковтав каву маленькими ковтками й розтягував задоволення – а заразом і час перебування поруч із солодкою жінкою, до речі, стовідсотковою блондинкою. Помітили, зробили серйозні обличчя, немов надягнули маски.

– Ти вже знаєш?

– Нарешті скінчилось, братику!