Читати книгу - "Кола на воді"

Дивився, кивав й до крику хотів чаю, обов’язково зеленого.

Петро посміхався дівчинці на передньому сидінні, вона мовчала й боязко тулилася до вікна, практично втискаючись обличчям у скло. Золотаві хвилі волосся, вимитого й духмяного, затуляли довгу, тонесеньку шию, а плечі здавались ще вужчими, аніж були насправді. Худесенька, вона чимось нагадувала ляльку, шиючи яку, вирішили істотно зекономити на матеріалі. Анатолій не втримався й запитав:

– А її годували?

– Якби ж узялася. Чого тільки дівчата на кухні не вигадували, а вона – ні крихти. Богданко, хочеш поїсти чогось? Можемо у «Макдональс» заїхати. Хочеш?

Сопіння. Майор озирається й розводить руками:

– Діти ж люблять фастфуди. Не надто корисна їжа, але хоча б щось. Богданко, а морозива? Дивись, яка спека. Тобі ж спекотно? Чи гайда в піцерію? А що? Я, наприклад, обожнюю піцу. Бачиш, який виріс?

Мовчить. Зціпила губенята, від чого ті зробилися схожими на тонесеньку смужку, на чолі – довга складка від зосередження. Як з нею бути? Вийшли з машини й пошепки, аби не почула:

– Куди її?

– В лікарні не можна було залишати. Там вона стіни гризла.

– Гризла?

– Угу, лікар порадив змінити умови, бо інакше – взагалі нічого з неї не витягнути. Найкраще б додому, але ж… Переконатися б, що бабуся готова до зустрічі.

Анатолій нишком поглянув на дівча, котре, як тільки вони опинилися по той бік дверцят, одразу ж відсахнулося від вікна й згорнулось калачиком в кріслі.

– Якась вона бліда… аж синюшна. Дивись, навіть капіляри просвічуються.

– Отож. У притулку може бути така сама реакція. Від соціального працівника під ліжко сховалась й гарчала звідти. Ото картинка. Вони вже готові були силоміць витягувати, а я з допитом нагодився… Й уявляєш, побачила – і пішла? Згадала, що у той вечір я біля річки був. Мабуть, думає, що додому відвезу.

– Не можна зараз додому.

– А куди? Не в ліс же дитину везти?

Анатолій зраділо підскочив й вхопився за дверцята:

– Дивлячись, у який ліс! Треба до Антоніни заїхати, там же кімната-метелик. А раптом сподобається?

Майор ожив й кинувся до керма. Дівчатко глибше занурилося у сидіння й злилося з ним усім переляканим тільцем. Анатолій дивився, як підстрибує судина на дитячій шиї, й, здавалося, чув стукіт серця – такого ж маленького і сполоханого. Богданка нишком дивилася у вікно, прагнула побачити свій дім, і якби він раптом вигулькнув з-за кущів бузку, у ту саму хвилину, не роздумуючи, вистрибнула б з машини. Але його не було. Сіро-зелені очі ковтали шеренги чужих будівель й розпачливо змінювали колір, стаючи темними, як цвіла вода пізнього літа. Колір відчаю. Дитячого, а тому всеохоплюючого, як стихія. Коли вони нарешті зупинили авто, дівчинка почала скавчати, а дорослі чоловіки не знаходили собі місця:

– Тихше, тихше, маленька. Не бійся.

Голос майора звучав колисковою, нічого подібного Анатолій від нього ще не чув. На Богданку ця музика подіяла, й вона поволі затихла, час від часу стріляючи оченятами по дорослим: куди мене привезли? Петро обережно відкрив дверцята й кивнув у бік будинку.

– Ходімо, Богданко. Ми зараз покажемо тобі чарівну кімнату. В ній живуть метелики – багато-багато. Ти стільки ніколи не бачила. Їм страшно, як і тобі, бо раніше у тій кімнаті жила дівчинка, а тепер її не стало. Хочеш їм допомогти?

Короткий кивок.

– Молодець. Ти дуже чуйна і добра. Потрібно просто зайти до них і сказати, щоб не сумували.

– І тоді я потраплю додому? – голос тремтів, як обірвані крильця комашки.

– Звичайно. Обов’язково потрапиш.

Антоніна стояла на ґанку. Закутана у чорну хустку до п’ят, вона розглядала худорляве дівча, що несміливо визирало з-за спини майора. Знявся вітер, підхопив краї хустки й роздмухав. Дівчинка зупинилась, довгим поглядом зміряла жінку й тихесенько прошепотіла:

– А ти також метелик?

Тоня не здивувалась навіть, поклала руки на тонесенькі плечі й посміхнулась:

– Звичайно… – й несподівано додала: – Ходімо.

Чоловіки вражено спостерігали, як Богданка довірливо вклала руку в жіночу долоню й слухняно пішла, жодного разу не озирнувшись. Мовчали кілька хвилин, чекали вибуху, натомість з відчиненого вікна полилася музика, легка, немов політ воскреслих мрій.

– А хто грає?

Анатолій відчув, як в грудях одна за одною розпускаються пелюстки, лоскочуть ніжно і знайомо.

– Ірина.

Десь всередині будинку незвичайна дівчинка торкалася пальчиками крилець повітряних істот й шепотіла кожній з них: «Не бійся».

Звір був навпроти. Просто сидів на стільці, дихав рівно і навіть не намагався сховати очі.

– Чому?

Це питання Анатолій повторив сотні разів, якщо не тисячі. Під тягарем одноманітності навіть стіни довкола почали сходились, а Звір все одно продовжував мовчати. Просто так. Годину, другу, третю ніщо не порушувало рівновагу. Тиша. Вдих-видих. Механізм життя працює, як годинник, – незворушно. Кричіть, волайте, загатіть в обличчя – жодна риса не здригнеться бодай на міліметр, бо він – камінний. Як так можна? Як? Дивитись в очі батька і мовчать?

Анатолій відчув, як поволі тужавіють м’язи тіла й наливаються свинцем. Господи, скільки ж ще триватиме оця мовчанка? Скільки? Коли зовсім поруч, варто лише простягнути руку й торкнутися, знаходиться відповідь на страшне і вистраждане «НАЩО?». Чи, може, то не відповідь, а істина? Ось, в оцих очах, проте вони скляні. Їхній власник пірнув у себе з каменем на шиї, і скільки зусиль не докладай, потопельник все одно глибше.

Змінились вартові. Це означає, що добігає ще одна доба допитів. Скільки їх було? Тиждень? Більше. Вісім днів повного мовчання, як у вакуумі. Слідчий не витримує й жбурляє папку з паперами на стіл, щоб породити бодай якийсь звук. Тиша обривається, проте лише на мить, розбігається по кутах й визирає звідти, немов розіп’ята. Петро опускається на стілець. Він втомлений. Це помітно. Очі червоні і якісь висмоктані, мабуть, від постійного недосипання. Він же практично живе тут, щохвилинно знаходиться поруч із затриманим, перетворюючись на його тінь, але це поки що не дає результатів. Звір мовчить… здається, вічність.

Анатолій підводиться. Теж втомився. М’язи остаточно зомліли, бо він не відчуває ніг під собою, а прірва – в очах навпроти – не обміліла й на міліметр. Ні, це таки триває вічність. Потрібно підійти до вікна, щоб впевнитись у тому, що життя існує. Відкрив вікно. До кімнати одразу ж увірвалися звуки. Гарячий потік поволі поплив кімнатою й став осідати на стінах кривою питання.

Що ж, там, очевидно, також чекають. Ранкові новини починаються репортажами про Горицвіта й ним же завершуються нічні ефіри, газети добросовісно порпаються у брудній білизні його сімейства,