Читати книгу - "Танґо смерті"

Я прислухався, десь із далини, з найтемніших закамарків вчувався якийсь тихий плюскіт, наче хвилі набігали на берег і відкочувалися назад, раз за разом, ритмічно, заколисливо, далеко-далеко, ледь чутно… І ми заснули.

13

Наступного ранку Йосип Мількер, не зраджуючи свого звичаю, подався на Краківський базар, відшукав знайому господиню, яка торгувала набілом*, і привітався з такою теплотою, мовби то була найрідніша його душа, але, якщо розсудити, то так воно й було, бо це була людина, з якою він двічі на тиждень з незмінною регулярністю спілкувався.

— Як ся маєте, пане Йосипе? — засміялася до нього жінка, яка виглядала так, що хоч зараз бери її на рекламу молока: на обличчі грав рум'янець, а великі повні перса аж нависали над прилавком.

— Ой, пані Славцю, як корова по телєтах*, — пожартував старий. — Але завдяки вам ще дриґаю.

— Ай, та шо ви таке кажете? Де там завдяки мені? Певно ще яку молодицю пригрілисте коло себе, нє?

— Ая, пригрів, та я би її хіба заморозив.

Тут уже й інші перекупки зареготали, Мількер завше викликав у них заряд бадьорості, і кожна собі думала: а не зле отако в свої дев'ятдесят ще сновигати по базарах!

— Нє-нє, — хитав головою старий, — таки завдяки вам. Здорова їжа — це вам не жарти. Зараз піду ще помідорів куплю, баклажанів, перців, кабачків і зготую страву, яку моя мама готувала.

— Ану-ну, розкажіть, — зацікавилися перекупки.

— А то дуже просте. Усе це тушкуєте в олії з цибулею і зеленню, та й фертик. Жодної премудрості.

— І з чим то їсте? — спитала Славця.

— З хлібом.

— Без м'яса?

— М'ясо їм лише взимку і то не часто. І вам не раджу зловживати.

— Ага, — сказала Славця, запаковуючи йому сир, масло і сметану. — Тепер ми знаємо секрет довголіття. А мій чоловік, як м'яса на столі нема, кричить, що я його голодом морю. Нє, щоб мені такий скарб попався, як пан Йосип!

Тут її сусідка штурхнула під бік, регочучи:

— Та, Славцю, ще не пізно! Ади, який хлоп — як мур! Ще й сам їсти варить. А що, пане Йосипе, візьмете нашу Славцю?

Але старого Мількера не так просто можна було взяти на кпини:

— Та чо би нє? Але спочатку тре, аби пані Славця на дієту сіла, бо моє старосвітське ліжко нас не витримає.

Жінки реготали, аж за боки хапалися, а Славця ще й гикавку дістала, що аж мусила молоком запивати. Старий чемно з усіма попрощався і пішов у овочеві ряди, там він знайомих не мав, тому набитим оком уважно стежив, як важать і що важать, і не втримався від репліки:

— От ви підкинули мені надгнилого помідора і думали, що я не помічу. А я вам скажу, що ви не мені, ви собі зле робите.

— А то як? — здивувалася перекупка, слухняно міняючи надгнилого помідора на стиглого.

— А так, — продовжив Мількер, — бо коли покупець прийде додому і виявить, що ви йому підсунули свинство, то неодмінно прокаже на вашу адресу якісь погані слова. Може, навіть якусь клятьбу. А ці слова і та клятьба, щоб ви знали, вам так просто не минуться, а відіб'ються на вашому здоров'ї.

— Та йдіть! — не повірила перекупка і навіть роззирнулася по сусідках, шукаючи підтримки, але ті мовчали зі здивованими поглядами, і видно було, що слова Мількера їх зачепили, і кожна уже прокручує у голові ті не надто порядні трафунки, які були в їхньому житті.

— Так-так, — хитав він головою, — слова мають велику силу. І в Біблії пишеться, що Господь творив світ словом. Слово одних до небес піднімає, а других до землі прибиває. Бійтеся лихих слів, сказаних про вас.

Перекупка помогла йому спакувати овочі, і він відійшов, а жінки ще довго проводжали його задумливими поглядами, щось у цьому чоловікові було таке, що змусило їх прислухатися, та чи надовго — невідомо.

Вже вийшовши на Клепарівську, старий почув за спиною: «Пане Мількер!» Озирнувся і побачив якогось невисокого жилавого чоловіка з примруженими очима, оцей примружений погляд відразу викликав асоціації з повоєнними роками, коли сидів перед чекістами, які його допитували, коли всі його відповіді на їхні запитання вони вислуховували, примруживши очі, мовби даючи знати, що не вірять жодному слову.

— Вибачте, — сказав чоловік, виймаючи з кишені посвідчення підполковника СБУ, прізвища Мількер не встиг прочитати, але воно його й не цікавило, — що я вас затримую, але я б хотів перекинутися з вами кількома словами. Чи не могли б ми сісти тут десь на лавочці?

Мількер був останнім часом настільки обмежений у спілкуванні, що й не заперечував. Вони відійшли набік і сіли на лаві. Старий поклав біля себе свої закупи і випростав ноги.

— Можливо, це не найкраще місце для розмови, — проказав підполковник, — але, бачите, ми не хотіли вас турбувати повістками…

— Ага, — засміявся Мількер, — не хотіли турбувати, щоб не викликати неприємні спогади? Які ж ви тепер делікатні стали!

— Ну, ми ж зараз піклуємося про безпеку України. Я читав вашу справу, вам довелося багато чого пережити. Але нас зараз цікавить одна річ… Коли ви перебували в концтаборі, ви там виконували «Танго смерті»…

М

Ранок влетів у вуха голосним щебетом пташок, дівчини біля мене не було. Я звівся на лікті й роззирнувся, потім помацав шкарпетку — аркуші були на місці. За мить з'явилася Міля:

— Доброго ранку, сплюху! Ідіть отуди — там з-під верби б'є джерельце.

Я послухався і справді побачив у великому вазоні плакучу вербу, з-під якої била вода і зникала в землі, вона була прохолодна, і я з задоволенням помився, а потім зробив обережний ковток — вода була смачна, хотілося її пити й пити, хоч і ломила зуби.

Міля склала постіль, я заніс її на місце, потім ми поснідали і вирушили в дорогу. Туман розсіявся і клубочився лише під самою стелею, сонячне проміння ряхтіло і грало на корінцях книг, ми йшли, весело перемовляючись, коли раптом щось шмигонуло за стелажем і потюпало геть.

— Що то могло