Читати книгу - "Фаворит"

Перепона була надто висока, до того ж несподівана, проте кінь спритно подолав плутанину з колючого дроту и кучерявих берізок, пропхався крізь хащі й майже на колінах видряпався крутим схилом на сусіднє поле. Воно було зоране й засаджене кормовими буряками, отож важко стало рухатись, хоч я примусив слухняного друга перейти в галоп. Зачувши позаду скрегіт гальм, озирнувся й побачив водія. Він дерся машиною крізь живопліт, але їхати далі не наважився, і я з радістю зауважив, що в руці у нього не було пістолета.

Зате в машині була рація. Через хвилину всі переслідувачі знатимуть, де я.

Я проскочив ще одне поле, перш ніж зупинився й оглянув рани Адмірала. На мою радість, він відбувся лише подряпинами та здер коліно, звідки юшила кров.

Поплескавши його по шиї й дивуючись такій витримці в складних обставинах, я вхопився за шкіряний валок, яким кінь був оперезаний навкруг корпуса, й знову всівся йому на спину. Попона геть подерлася, з одного боку вирвало величезний клапоть, та я не став знімати її, — все ж таки хоч якась підстилка, — адже я втік на неосідланому коні.

Ми подолали ще три-чотири поля, й орна земля поступилася місцем густим заростям папороті, а далі виднівся масив заповідного лісництва.

Дерева переважно хвойні, росли акуратними квадратами з просіками поміж ділянками. Вони слугували стежками лісникам, а також заїздами на випадок пожежі. Траплялися через кожні півмилі, і весь заповідник нагадував шахову дошку.

Я мав рухатися на південний схід, та, коли глянув на годинник і на сонце, з'ясував, що просіки ведуть з півночі на південь і зі сходу на захід. Отож спрямував Адмірала на схід, потім звернув праворуч на південь, знову на схід і, отак заплутуючи слід, вибрався з лісу.

На півдні ділянки були недавно засаджені, й деревця сягали по коліна Адміралові. Це не лякало мене, поки раптом не побачив червоно-білу машину ярдів за сто; спершу здавалося, що вона женеться посадкою.

Я зупинив коня. Роздивившись, побачив стовп і високу загорожу із колючого дроту, що одмежовувала посадку від дороги. Якби я їхав на схід, то неодмінно вигнався б на шлях.

По той бік були інші посадки — так само по-хазяйському впорядковані. Я мусив десь перескочити, бо інакше довелося б вертатися ночувати в лісі. I все ж подумав, спрямовуючи Адмірала то на південь, то на схід, мені не завадило б мати якесь надійніше прикриття.

Попереду з'явилися відчинені ворота, та, перш ніж виїхати, я зупинився й оглянув посадки навпроти. Не весь заповідник було тепер обгороджено. До того ж там тьмяно вилискував звичайний дріт, у три ряди прибитий до залізобетонних стовпів.

Дорогу треба було перетнути швидко, бо я відчував себе беззахисним, як той фазан на засніженому полі. Мимо мчали автомобілі. Люди здивовано дивилися на мене. Я не бачив чогось схожого на таксі «Марконі» і, дочекавшись прогалини в потоці машин, пустив Адмірала через дротяну огорожу навпроти. Підкови зацокотіли по асфальту, відбилися луною, і кінь птахом звився над дротом. Ні стежки, ні просіки тут не було, лише ряди височенних сосен, і, коли Адмірал приземлився під одною з них, я пустив його риссю.

Та ось ми надибали стежку, я звірив годинник за сонцем, щоб пересвідчитись, де схід, а де захід, і підігнав коня. Грунт під ногами був доволі міцний — суха й злежала глина, посипана глицею. Адмірал, хоч і проскакав три милі та подолав чималий шлях виярками й чагарями, не виказував жодних ознак утоми.

Ми зробили ще два повороти, і небо почало хмаритись, псуючи чудовий вечір. Та не це турбувало мене. Без сонця не можна орієнтуватися за годинником. Треба пильнувати, щоб не заблудитися.

Праворуч попереду височів густо порослий травою горб, а сосни оточили його, наче сторожа. Я вже виїхав з пралісу й долав молоденьку посадку, коли побачив мужчину, що стовбичив на вершечку горба й розмахував руками.

Я навіть не подумав, що це стосується мене, бо вважав, що таки обдурив переслідувачів, тому, коли несподівано назріла катастрофа, це мало не зломило мене.

Із стежки, якої я ще не бачив, викотилася чорна потвора й загородила мені дорогу. То був клятий «вулзі». Посадки з обох боків надто густі, щоб можна було повернути туди Адмірала. Я зиркнув через плече. Чорна машина наздоганяла мене ззаду.

Я опинився так близько до «вулзі», що бачив типа, який, виглядаючи крізь шибу, скалив зуби. Проте вирішив, Що, навіть коли доведеться зламати шию Адміралові, я їм не здамся без опору.

Коліна стисли боки рисака.

Я навіть не сподівався, що Адмірал здатен на таке. Кінь може ризикувати тільки до якоїсь певної межі. До того ж після такого важкого дня — хай він навіть перший плигун Англії. Проте… Думки наринули й одлетіли. Я весь зосередився на тому, щоб примусити Адмірала скочити.

Він майже не вагався. Зробив короткий кидок уперед, а потім довгий, напружив усю неймовірну міць своїх задніх ніг і злетів. Його не злякали навіть дверцята, що раптом розчинилися, і лютий галас пасажирів «вулзі»; він шулікою перелетів машину, навіть не здерши фарби.

Я ледве вдержався, коли приземлився. Кінь спіткнувся, і я, зсунувшись з попони, з останніх сил ухопився одною рукою за валок, а другою — за гриву. Повід волочився, і він міг наступити та впасти. Я майже сповз, однією ногою тримаючись за круп та все намагаючись знову вилізти на спину. Різкий біль у плечі свідчив, що на розбиту ключицю ще не можна покладатися. I все ж якось підібрав повід і навіть стишив скажений галоп наляканого коня.

Коли обернувся й перевів дух, «вулзі» був уже так далеко, що годі було встановити, їде він чи стоїть. До того ж я не мав часу зволікати.

Я недооцінив наполегливість фірми «Марконі» і, мабуть, досі був живий лиш завдяки чудовому коневі. Вони мали ту перевагу, що добре знали місцевість і використовували отой горб як спостережний пункт. Очевидно, з його вершечка видно було всю округу, і щойно я з'явився в молоденькій посадці, то виявився у них мов на долоні.

Судячи з цього, вони розгадали мій задум і ввесь час обганяли мене. Можливо, навіть здогадувалися, що я прямую до стайні Піта. Коли поїду далі в тому ж напрямку, то неодмінно зустрінуся з ними, й цього разу вже, мабуть, без жодної надії на