Читати книгу - "Аптекарка"

— Ми обидва знаємо Марґо, — відповів він. — Це вона хотіла, не я.

Можливо, то й була правда, але Дітер не вгавав:

— Другий пункт: ти мусиш розлучитися.

Ось тут я по-справжньому запанікувала, адже до цього могла себе контролювати.

Левін обурювався: ми, зрештою, чекаємо дитину; Дітер узагалі мав би радіти, що я сприймаю всі ці безглузді обвинувачення без нападів істерії.

— Дитина від мене, — сказав Дітер. — А та дохла була точно від тебе. Тож ми квити, якщо ти відступиш мені Геллу.

Левіну з рук випав ніж. Він очікував від мене негайних заперечень. Мене ж трясло від жаху. За жодних обставин я не хотіла перейти знавіснілому Дітерові як компенсація за Марґо. Я щосили заридала, щоб ні в кого не виникла ідея мене допитувати.

— Ти збожеволів! — мужньо промовив Левін. — Дитина сто відсотків від мене. Гелло, скажи йому!

— Якщо Гелла тобі зараз скаже правду, то ти взагалі виглядатимеш нікчемно й жахливо, — відповів Дітер. — Вона жаліла тебе через смерть твоєї матері, інакше давно б перестала тримати язика на прив’язі.

Левін затряс мною, немов якимось мішком.

— Та говори вже нарешті! Скажи йому, що він з’їхав з глузду!

Але він так і не зміг витрясти з мене жодного роздільного слова.

— Забирайся, негіднику! — кричав Левін, сам не свій від люті. — Ти приносиш у мій дім тільки розбрат! Повертайся назад у канаву, де тобі й місце!

Дітер замахнувся. Потужним ударом кулака він повалив мого довгого, але тендітного чоловіка на землю. Кров ринула з Левінового рота, а Дітеру від такого видовища стало погано. Я пішла до телефону, щоб викликати поліцію.

Коли Левін, випльовуючи кров та зуби, промовив «лікарня», я викликала тільки швидку.

Дітер тим часом блював у мою раковину з нержавіючої сталі. Він більше не виходив з кухні.

Я принесла з ванної кімнати теплу воду та рушники. Левін голосно стогнав. У цей час дзвони забили початок нового року.

Я сиділа на підлозі, підтримуючи голову Левіна, щоб він не ковтав кров, і намагалася прикладанням вологих рушників зупинити кровотечу. На щастя, уже скоро я почула сирену карети швидкої.

Із зеленим кольором обличчя на сцені знову з’явився Дітер.

— Вони приїхали, — сказав він. — Я зникаю. Ні в якому разі ти не маєш розповідати, що тут сталося!

Я запротестувала.

— Я мушу сказати правду…

— Треба було зробити це раніше, — сказав Дітер. — Скажеш їм, що Левін посковзнувся на шкурці сала та вдарився обличчям об плиту.

Не одягаючи пальта, він прослизнув крізь двері зимового саду й зник серед кучугур снігу. Мені довелося залишити Левіна, щоб впустити парамедиків. Ідучи до дверей, я на мить заглянула до кухні й сховала столові прибори Дітера в холодильник.

Чоловіки недовго церемонилися, наклали пов’язку й підняли Левіна на ноші. Попри поспіх, вони хотіли знати, що сталося.

— Нещасний випадок, — чемно зізналася я. — Він посковзнувся і врізався головою в плиту.

Один із чоловіків подивився на мене гострим поглядом.

— Чому ж тоді він лежить не посеред кухні? — запитав він.

— Бо перш ніж упасти на коліна, він дочовгав сюди, — запевнила я. — Я тільки-но витерла сліди крові.

— Типова домогосподарка, — сказав парамедик. — Чоловік тут майже кров’ю стік, а вона спершу підлогу має витерти!

Мені не йшла з голови картина білого мов крейда, залитого кров’ю Левіна. Яке ж мале в нього обличчя і який же великий кулак у Дітера. Щоб якось відволіктися, я спершу помила підлогу, прибрала зі столу й поставила фруктовий салат до холодильника, а тоді повикидала всі недоїдки.

Коли кухня та зимовий сад знову були приведені до ладу, я набрала собі ванну, додала туди заспокійливий тонік і залізла в теплу воду.

Тільки тепер я могла все обдумати.

«Головне, що з моєю дитиною все гаразд», — подумала я, намагаючись знайти якусь утіху.

Опісля одягла нічну сорочку й халат і знову почимчикувала до зимового саду. Тамерлан зник. Звірятка справді страждали, якщо їхні господарі розбивали собі голови.

— Та-мер-лан, — сповнена співчуття, закликала я кота до саду. Серед тихого падіння сніжинок нараз виринув кіт й обережно наблизився до мене.

— Падав сніг на поріг, кіт зліпив собі пиріг, — проспівала я, і на якусь мить мені здалося, що я в якомусь фільмі.

З котом на руках я лягла в гамак і змерзла, незважаючи на гарячу ванну. Я не могла ані мислити, ані спати, а ніч іще навіть не думала закінчуватися.

О пів на другу задзвонив телефон.

«Точно Доріт, яка хоче побажати мені щасливого нового року, — пронеслось у голові. — Я цього не витримаю».

Коли ж телефон не вгавав, я таки посунула до апарата. Звісно ж, то була лікарня і Левін був мертвий.

Хоч це й справді телефонували з клініки, але Левіну було вже краще. Кровотечу з носа зупинили, розірвану верхню губу зашили. Щоправда, бракувало чотирьох верхніх різців. Якщо їх негайно привезти, то зуби можна було б законсервувати, а тоді в університетській стоматології Гейдельберга спробувати їх імплантувати.

Один зуб я знайшла й викинула його в смітник. Усі інші, мабуть, на вулиці в снігу. Бо на шляху до карети швидкої Левін іще раз сплюнув.