Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80 📚 - Українською

Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80"

219
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80" автора Віктор Рубенович Балаян. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 59
Перейти на сторінку:
засипала піщугою очі…

Летіла кіннота. Стукіт копит і надсадні крики. Постріли. Шаблі в руках. А весь світ, перевернутий догори, пульсував первісною магмою. Пахло порохом. На губах відчував присмак крові. Ліани поруч не було. І не міг підвестися, щоб роздивитись.

Вони не помітили зупинки. Не помітили тої миті, коли картини навколишнього зупинилися, сформувались у стійкі образи. Вони опинилися в самому пеклі якоїсь шаленої круговерті.

Зовсім близько побачив залізничну колію, а на ній — паровоз у хмарах диму і три пошарпаних дерев’яних вагончики. А вершники наздоганяли їх… Хто вони? З вагонів одстрілювались. Паровоз марно намагався на невеликому підйомі розігнати малий состав.

А в пам’яті ще лунали урочисті промови і бравурні марші…

Вона лежала горілиць на клаптику пожухлої трави серед рудого закіптюженого піску. Лежала закривавлена, якась жалюгідна і маленька, а годинник темпорального виходу, недоречно блискучий, недоречно правильної форми, як екран університетського телеінформатора, недоречно об’єктивно і безсторонньо світив зеленими цифрами на шкалі — 1920.

— Ліано, — прошепотів. — Ти жива?

Вона не рухалась. Дорій довго дивився на дівчину. Як усе безглуздо! І ніхто не допоможе.

— Ліано! — крикнув і не впізнав власного голосу.

Якось істерично кілька разів ударив її по щоці, і дівчина застогнала, повільно розплющила очі:

— Болить… — видихнула. — Де я? Що то за коні проскакали? То, мабуть, банда. Страшно, Дорію. І так самотньо. Ми такі самотні. Ходімо кудись. Швидше… — Ліана підвелась і сіла. Легкий вітерець куйовдив її золотаве волосся. — Мені страшно. Але це мине. Ми проживемо тут десять років, як і треба. Внесемо свою частку… Вже майже не боляче, можу дихнути на повні груди. Ми зараз підемо…

— Нам справді треба поспішати до людей. Як вони нас приймуть?

Зненацька за спиною пролунав хрипкий, деренчливий голос:

— Чьо сидите?

Дорій рвучко обернувся і побачив позад себе трьох підлітків: босі, в пошарпаних полотняних одежинах, закіптюжені, а в руці старшого, принаймні вищого за інших, — справжній револьвер.

Як важко починати. Дорій з усіх сил старався приховати своє хвилювання.


— Це, мо, із поїзда скакнули? — промовив найменший. — Ба, які чисті, точно — контра!

— Ви звідки?

Дорій напружився, мов струна, спробував усміхнутись і тихо проказав, намагаючись за цю коротку мить пригадати всі свої знання історії:

— Ми з Пітера…

— Ну да? — недовірливо протягнув середній.

— Та бреше, гад! Ти глянь, які в них часікі. В одної контри я вже такі бачив. Ану, пішли! — І старший наставив револьвер.

Дорій відразу зрозумів помилку. Годинники темпорального виходу треба було негайно зняти і заховати подалі. Ліана злякано зойкнула і враз підвелася на ноги.

— Він може вистрілити, — ледь чутно прошепотіла. — Давай повернемось… Чуєш? Ми ще можемо повернутись… — Пальці дівчини вже злякано лягли на маленьку блискучу головку годинника.

Натиснути на неї — і враз протягнеться невидима волосінь темпорального зв’язку з Центром. Ще можна повернутися. Тільки соромно… Але ж він зараз вистрілить!

Їхня одежа, також полотняна, як і в підлітків з револьвером, вражала чистотою, і взуття було непристойно нове, хоч у Центрі їм видавали “дрантя того часу”, і навіть кров на обличчі Ліани видавалась неприродно червоною і ясною.

— Ба, Пашко, вони про щось домовляються! Ану, зніми з них часікі!

Найменший підійшов і, смішно закопиливши губи, схопив за руку Дорія. Той не пручався, навіть допоміг.

Дорій і Ліана розуміли, що ЧАС, ця вічна нить, з якої зіткано життя, може обійтися і без них, без їхнього втручання у структуру глибинних циклів. Вони знали весь хід історії. Але їхнім завданням було внести в неї частку знань, уміння, енергії, своє слово і свою думку. Велике полотно великого всесвіту чекало від них їхнього штриха, аби ще на крок наблизитись до досконалості.

— Ну, от і все. — Ліана заплакала. — Як же ми тепер?

— Побачимо…

Босоногий Пашка ішов попереду і насвистував щось веселе. Старший, його кликали Яшею, ішов з рудим Грицьком позаду. Дорій фізично відчував спрямоване йому в спину дуло револьвера. Ліана, часто дихаючи, йшла поряд, міцно тримала Дорія за руку.

— Смішні часікі, — голос рудого Грицька за спиною.

— Чьо там смішного?

— Непопятні…

— Ану, покаж! Стій, контрики! Пашко, сліди за гадами! Бо повтікають!

Дорій з Ліаною не озирались. Розуміли, що підлітки роздивляються їхні годинники. І раптом… Голосно закричав Пашка. Закричав дико, неначе його зненацька привалила кам’яна брила. Потім кинувся бігти, задкуючи, впав і довго не міг підвестися. Нарешті схопився на ноги й помчав по шпалах.

Дорій повільно обернувся… Ні Яшки, ні рудого Грицька не було.

— Ліано! — крикнув. — Вони натиснули на грейфер кохлеара! — І раптом зігнувся в пароксизмі нервового сміху: — Ха-ха-ха! Уявляєш? Вони опиняться у майбутньому! Ха-ха-ха! Може, пройдуть увесь кохлеарний цикл!

— Тільки ми самі вже ніколи не повернемось додому, — тихо сказала Ліана.

Дорій з Ліаною вийшли на залізничне полотно і рушили до людей. За кілька годин були вже такі брудні, втомлені й голодні, що не викликали ні в кого ніякого почуття, окрім жалю.

— А наше перше втручання в історію відбулося тільки через два роки, — сказав Дорій. — Тоді ми вперше зрозуміли, що наша присутність у цьому часі потрібна…

Після цього, звичайно, почалися серйозніші справи, але тих днів нам не забути ніколи. Ось послухай…

— Ви в мене вже другий рік… — сказав старий Федосій і налив собі в склянку ще трохи самогону, випив, скривився і проводив далі: — Ви роботящі. А я таким довіряю. Щитай, ви мені зараз — як діти. От… — Федосій пригладив долонею рідку сиву бороду і дістав з кишеаі великий зелений кисет, натоптав люльку, неквапом закурив: — А час зараз такий, що без дітей, без помочі не проживеш. Підімнуть. Правда ж? Моїх дітей бог забрав. Царство їм небесне. От… Чув я, скоро прийдуть мій млип забирати. Мій млин! Я не панської крові, Дорію! Я все своїм горбом… Чи брешу? А ви мені, щитай, як діти, бо біля парового млина сам не впораєшся. Га? Я в п’ятому році теж ходив з вилами, панам півнів пускав. З бідних я. А потім землиці клаптик урвав. День за днем, та трохи й вилюднів. Дак вони прийдуть мого млина забирати! А яке ж мають право?! Що я, пан?! Чи контра якась? Щитай, бідняк. Ну — млин… А хто біля нього жили надриває? Вже ж не воші! Хай і собі роблять! Мені ніхто не дав. І не забирав я ні в кого! Га, Дорію?

Ліана підвелась і підсипала старому Федосієві ще вареної картоплі:

— Ви їжте, поки не задубіла. Їжте.

— А як там стара

1 ... 47 48 49 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80"