Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

10 березня 1779 р. між двома державами, як уже говорилося, була підписана Айнали-Кавакська конвенція, за якою Османська імперія зобов’язувалася не чинити перешкод запорожцям, що виявляли бажання переселитися на терени Російської імперії. Водночас турецька влада зобов’язувалася переселити подалі від російських кордонів тих козаків, які відмовлялися переселятися до Росії. Згідно з фірманом турецького султана, козацька старшина мала оселитися в Адріанополі, а рядове козацтво – невеликими групами в Румелії. Переселення почалося в серпні 1779 р. Оскільки в цьому переселенні не були зацікавлені ні козаки, ні османи, воно так і не було реалізоване в повному обсязі.

Частина «турецьких» козаків, відчуваючи себе некомфортно в умовах Османської імперії, звернулася до австрійського імператора з проханням дозволити жити в його володіннях. Такий дозвіл козаки отримали. У 1785 р. частина колишніх запорожців перейшли на землі в провінцію Банат, де виникла Банатська Січ. Правда остання довго не проіснувала336.

Оскільки у 80-х рр. XVIII ст. наростало напруження між Росією й Османською імперією, влада останньої свідомо пішла на те, щоб українські козаки створили підконтрольну їй військово-адміністративну організацію. Так виникла Січ у селищі Катирлезі в гирлі Дунаю (зараз село Сфинту Георге у повіті Тульча в Румунії).

Задунайські козаки під час російсько-турецької війни 1787—1791 рр. брали участь у військових діях на боці Османської імперії. У кінці 1787 р. вони воювали проти російських військ біля фортеці Кінбурн. Тоді ж значні сили українських козаків зосереджувалися під Очаковом і на острові Березань (майже 1200 піхотинців і 300 кіннотників). Знаходилися вони в складі турецьких військових залог Аккермана, Бендер, Ізмаїлу й Кілії337.

Турецьке командування використовувало задунайських козаків як шпигунів, засилаючи у місця дислокації російських військових частин. Відповідно, задунайцям доводилося воювати проти українських козаків, які знаходилися на російській службі.

Ця війна закінчилася для Османської імперії поразкою. Між воюючими сторонами був укладений Ясський договір, згідно з яким до Росії, як уже говорилося, відійшла територія Очаківсько-Сілістрійського еялету між Південним Бугом і Дністром, тобто ті землі, де селилися українські козаки-емігранти338. Османська імперія також визнала приєднання Криму до Росії й встановлення кордону між імперіями по річці Кубані339.

Після закінчення війни турецька влада зобов’язала задунайських козаків нести прикордонну службу. Чимало «турецьких» козаків концентрувалося на теренах Молдавії та Буджаку. Їм доводилося воювати з деякими феодалами, зокрема проти Османа Пазванд-оглу, які виступили проти реформ турецького султана Селіма ІІІ. У той час представники османської влади, наприклад, андріанопольський паша Хасан, обіцяли задунайцям, що коли османам вдасться повернути Крим, то він буде відданий українським козакам340.

У 1806 р. розпочалася нова російсько-турецька війна, яка тривала до 1812 р. На початку її в лавах задунайських козаків відбувся розкол: одна частина дотримувалася турецької орієнтації, інша – російської. Російська ж влада зверталася до задунайців, агітуючи їх перейти на її сторону. З цією метою Олександр І (1777—1825) 20 лютого 1807 р. навіть створив Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо. Така робота дала результат. Справді, частина задунайських козаків поповнила ряди російської армії. Натомість турецька влада почала розглядати козаків як ненадійний елемент. У такій ситуації російські козаки-некрасівці при підтримці турків зруйнували Січ у Катирлезі. А задунайці змушені були перебратися до Браїлова. Вони служили не лише в залозі цього міста, а й у гарнізонах Кілії, Вилкового, Галаца, Бальчика, Мачина, Ізмаїла й Рущука341.

Після закінчення війни, у 1812 р., задунайські козаки здійснили рейд на некрасівські поселення, відбили Катирлез. Але вирішили не закладати тут Січ. Заклали її в селищі Великий Дунавець – головному центрі некрасівців. З 1814-го по 1828 рік у цьому населеному пункті існував центр т. зв. Дунавецької Січі342. Її об’єднавчим центром стали старі запорозькі січовики, які намагалися зберегти свої традиції. До складу січовиків приймали людей, незважаючи на їхні колишні провини, соціальний стан та релігію. Правда, не дозволялося брати мусульман. Тому склад задунайських січовиків був доволі строкатий. Поблизу Дунавецької Січі розташовувалися селища, в яких оселялися одружені козаки та інші сімейні люди. Вони становили т. зв. Козацьку райю.

Дунавецька Січ мала відносно широку автономію. Земля, що відводилася Січі, звільнялася від оподаткування. Також козаки не платили податків, займаючись торгівлею та різними промислами. Єдина повинність, накладена на них, це військова. Влада змушувала козаків брати участь у каральних експедиціях турецьких військ проти болгар, сербів (1815—1816 рр.), греків (1821 р.), румунів (1821—1822 рр.), які піднімалися на боротьбу за свою незалежність. Це викликало незадоволення в козацькому середовищі, привело до еміграції козаків на терени Росії. Тим паче, що тут російська влада створила певну альтернативу для задунайських козаків – Чорноморське козацтво на Кубані.

На