Читати книгу - "Лука і вогонь життя"

Лука почухав потилицю, як це любив робити тато. «Думаю, що я — один з тих інших, бо гора нітрохи не схожа на порослий травою пагорб у парку». Якщо називати речі своїми іменами, то на таку Гору без спеціального спорядження й належної підготовки не видерешся, а Лука не мав ні першого, ні другого. А десь вище над ним, на вершині того камінного світу у храмі палахкотів Вогонь Життя, але підказки щодо розташування потрібної печери не було в кого запитати. Його головні радники залишилися позаду. Королівна Сорая з країни Видр не наважилася переходити Райдужного Моста, а ще менш надійний (але страшенно поінформований) Ніхтотато, вочевидь, вирішив (хай би під яким там приводом!) припинити надавати допомогу Луці.

— Мені хочеться нагадати, — почувся м’який голос Дуринди, — що ти все маєш, а я на цьому наголошую, ще й крилату підтримку.

Дуринда, Бадло й Сара вже були в драконівських подобах, а Джинн незабаром також драконізувалася.

— Чотири драконихи допоможуть швидко дістатися Храму Вогню, — промовила Дуринда, — якщо тільки хтось із чотирьох швидких драконих знають, де той Храм шукати.

— Лишень приблизно, — скромно промовила Бадло.

— Думаю, що знаю, — сказала Сара, і це прозвучало ще менш переконливо.

— У будь-якому разі, — доречно зауважила Джинн, — поки ми ще не вирушили, натисни… теє.

Тим — виявилася срібна куляста ручка у камінній стіні Південного Фасаду.

— Вона дуже схожа на кнопку збереження, — промовив Лука, — але чому вона срібна, а не золота?

— Золота кнопка — в Храмі, — сказала Дуринда. — Принаймні ти збережеш уже пройдене. І будь обережний. Відтепер кожна помилка вартуватиме тобі сотню життів.

«От і маєш, — подумав Лука, натискуючи на срібну кнопку. — У мене майже не залишилося права на помилку. Із чотирмастами шістдесятьма п’ятьма життями можна щонайбільше дозволити собі чотири помилки». Хоч Дуринда і запропонувала доставку до цілі повітрям, що дуже люб’язно з її боку і до того ж досить практично, проте Лука пам’ятав татові слова про Гору Знань.

— Якщо хочеш досягти вершини тієї Гори і знайти там Вогонь Життя, то останній відрізок шляху мусиш підійматися без сторонньої допомоги. Висоти Знань підкоряються тим, хто має на них право. Мусиш добряче попрацювати. Ти не зможеш піднятися на Вершину обманним шляхом. — А потім він ще казав якісь дуже важливі речі, але що саме, Лука не міг пригадати.

— Біда в тому, — думав він, — що коли тобі кажуть щось важливе, ти завжди зморений і засинаєш.

— Дуже тобі дякую, — сказав Лука Дурельосі, — думаю, мені самому треба розгадати цю загадку й самому туди дістатися. Я був би неправий, якби полетів на твоїй спині.

Не знати чому, але вислів «я був би неправий» наче застряг у його голові. Ті слова весь час крутилися в нього на думці, знову і знову, ніби програвалися на сильно подряпаній платівці чи ввійшли у штопор. Я був би неправий. Я був би неправий. Що таке «я був би неправий»? Авжеж, «було би помилкою», саме так зазвичай кажуть, але також може бути…

— Лівий, — промовив він уголос. — Ось відповідь. Я йшов праворуч, і потрапив у Світ Чарів. Тепер, якби пішов ліворуч, то знайшов би потрібну дорогу.

Лука пригадав дражливі застереження брата Гаруна, який наразі був дуже-дуже далеко. Дивись, не звертай на стежку ліворуч. Ось що казав Гарун. «Але мені не подобається, коли мене дражнять, — нагадав собі Лука, — тому, може й, слід робити все навпаки. Так! Я все ж таки не робитиму, як радив брат, бо правомислячі люди на знають, що таке ліворуч, а ця прихована стежка — саме та стежка, що приведе мене до мети».

Зрештою, його мама Сорая стала б на його бік. «Можливо, все ти маєш робити навпаки, так як ти кажеш, і ліворуч — це правильно, і ми, може, й помиляємося, коли кажемо тобі йти праворуч». Ось що вона казала, й цього йому було більше ніж достатньо.

— Я йду з тобою, — промовив віддано собака Ведмідь.

— Я також, — промовив ведмідь Собака, але з меншим ентузіазмом.

І тут Лука пригадав важливу частину із того, що казав йому Рашид Халіфа про Гору.

— Для того, щоб піднятися на Гору Знань, потрібно знати, хто ти є. — Тоді сонний Лука, а це було дуже давно і в дуже далекому домашньому ліжку, не до кінця збагнув ці слова.

— А хіба не всі знають це? — запитав він. — Ну, я — це я, правильно? Ти — це ти?

Рашид погладив його по голові, що завжди заспокоювало й від чого дуже хилило на сон.

— Люди думають, що вони є тими, ким насправді вони не є, — сказав він. — Вони думають, що вони талановиті, коли вони бездарі; думають, що вони сильні, коли вони просто забіяки; думають, що вони добрі, коли насправді вони злюки. Люди весь час обдурюються й не знають, що вони дурні.

— Ну, я — це все ж таки я; інакше не може бути, — сказав Лука і заснув.

— Он він! Краде вогонь! Утікає!