Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Водночас слід взяти до уваги певну історичну обмеженість козацької демократії. Так, В. О. Голобуцький підкреслював, що в період Нової Січі військова рада вже не мала вирішального значення, всі важливі питання, зокрема й вибори старшини, вирішувалися на старшинських сходках. У останніх, крім старшини, брали участь і «значні» або «старі» козаки, тобто впливові багатії, які хоч і не займали раніше старшинських посад, але сподівалися зайняти їх у майбутньому. Судові рішення почав виносити фактично одноосібно кошовий отаман, який ні перед ким не відповідав і керувався лише власними інтересами[278].

Незалежно від того, де саме відбувався судовий розгляд, існували певні загальні принципи здійснення судової влади в Запорізькій Січі. З деякою умовністю до їх числа можна віднести такі засади: виборність усіх суб’єктів, наділених судовими повноваженнями (окрім «стариків», які загалом теж колись обиралися на свої посади);

гласність як публічний розгляд усіх кримінальних справ і цивільно-правових спорів;

усність як надання учасниками судового розгляду пояснень, показань, заяв тощо лише в усній формі;

змагальність як рівноправність і активність сторін судового розгляду у відстоюванні їхніх прав і законних інтересів;

безпосередність судового розгляду, обов’язок суддів першої інстанції особисто досліджувати докази в справі за обов’язковою участю обвинувачуваного чи відповідача в справі та в незмінному складі суддів;

неперервність судового розгляду;

визнання винним та притягнення до відповідальності лише за, вироком або рішенням носія судової влади; ведення судочинства українською мовою;

право кожного козака звертатися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права або інтересу.

На окреме докладне висвітлення заслуговує принцип рівності в судочинстві, котрий виступав як судова гарантія народоправства і верховенства права, на яких ґрунтувалося правове життя січовиків. Цей принцип насамперед знаходив вираження в рівності всіх січовиків перед правом і судом. Тобто формально й реально в судочинстві реалізувалася правова рівність, яка полягала у відсутності привілеїв чи обмежень прав за ознаками етнічного та соціального походження, віросповідання, майнового стану, місця народження і проживання, особистих заслуг та авторитету, посадового становища тощо. Під рівністю козаків перед судом розумілось також, що всі вони мають рівні права як учасники судового процесу; несуть рівну відповідальність; при обранні виду й міри покарання правопорушникам не мають значення жодні переваги та привілеї. Водночас судді мали рівний правовий статус з іншими січовиками, звітували перед військовою радою про свою діяльність і несли однакову з іншими відповідальність за допущені правопорушення. Перед судом були однаково рівні як прості козаки, так і знатні товариші (козацька старшина та козаки шляхетного походження). Відомий французький письменник Проспер Меріме у своїх українознавчих студіях 1854 р. писав: «На Січі існувала повна рівноправність козаків, певні повноваження надавалися тільки старим козакам, зокрема право вирішувати спірні питання за давніми звичаями і традиціями козацької ватаги»[279].

Наведені принципи дають певне уявлення про те, як відбувався судовий розгляд у Запорізькій Січі. Проте, звісно, січовики не мали процесуальних кодексів, а достовірних і докладних документальних свідчень очевидців про судову процедуру на Січі майже немає.

Втім процедура розгляду цивільно-правових справ була доволі повно й цікаво описана в спогадах козака М. Л. Коржа[280], яку переповідають у своїх працях А. О. Скальковський і Д. І. Яворницький та часто цитують інші дослідники. Згідно з цими спогадами позивач і відповідач у судовій справі щодо відшкодування збитків послідовно пройшли всі інстанції: паланковий суд, курінний суд у складі двох курінних отаманів, оскільки позивач і відповідач належали до різних куренів, військового суддю і кошового отамана. Останній виніс остаточний вирок і, зокрема, додатково покарав побиттям киями ініціатора апеляцій до вищих судових інстанцій.

Отже, в цивільному процесі, принаймні в часи, про які йдеться в спогадах М. Л. Коржа, існувала перша й кілька апеляційних інстанцій. Утім, якщо справа розглядалася у першій інстанції в «суді Коша», тобто військовою радою, кошовим отаманом або судом Похідного Коша, то вони приймали вже остаточне рішення.

Перегляд справ у порядку судового нагляду на Запорізькій Січі зазвичай не практикувався. Разом з тим, А. О. Скальковський наводить приклад справи за позовом колишнього писаря, а згодом малоросійського поміщика і військового товариша Олексія Петруші до козака мінського куреня Стефана Чорного, який був частково задоволений. У цій справі через певний час після винесення вироку позивач звертався ще двічі з такими самими позовами до суду кошового отамана, в яких позивачу було відмовлено[281].

Що ж до процедури вирішення кримінальних справ, то можна припустити, що дрібні правопорушення розглядалися за тією ж схемою, що й цивільні справи. Тяжкі злочини розглядалися попередньо паланковим або походним полковником чи військовим суддею з подальшим затвердженням судом Коша, різновидом якого в кримінальних справах міг бути й суд курінної ради (сходки). Суд Коша міг бути і першою інстанцією. Найскладніші справи розглядалися відразу на козацьких сходках або радах. Загалом у кримінальних справах вибір першої інстанції, ймовірно, визначався не конкретними правовими нормами, а обставинами практичного характеру (місцем і характером злочину, відсутністю або наявністю необхідності швидкого вирішення справи тощо).

Окремі дослідники стверджують, що кримінальні справи розглядалися здебільшого в межах слідчого процесу. Попереднє слідство здійснював