Читати книгу - "Подих диявола"

Юнак злякався. Він відсунувся вбік і помітив, як в отворі з’явився темний силует. Маленька голова, округле тіло, довгі ноги…. Так це ж…

— Вілма! — вирвалося в Оскара.

Пташка стала посередині хатини й обтрусилася. На всі боки полетіли камінчики й земля.

— Прийшла рятувати, — повідомила вона. — Принесла послання.

— Послання? Яке послання?

Ківі схилила голову й подивилася на них своїми загадковими чорними очима-ґудзичками.

І знову заговорила.

Настав вечір. На околицях Бромо засвітилися вогники. Печі, вогнища, смолоскипи. Полум’я сотень сальних свічок неспокійно мерехтіло на вечірньому вітру. Вони робили гору схожою на темний корабель, що борознить води, на поверхні яких світився планктон. Люди поверталися додому. Вони йшли з полів, обмінювалися новинами й розмовляли. Ніхто не звертав уваги на гору, що дивилася вниз своїм вогненним оком. Там було темно й тихо. Купа безжиттєвої гірської породи, як могло здатися на перший погляд.

Але враження було оманливим.

Глибоко всередині вирувала сила. І була вона давнішою за цю країну, давнішою за народ, що населяв її, і вона збиралася вирватися на поверхню. Сила, що проспала тисячу років, пробудилася. Над вершиною гори закипала атмосфера. Нагріті повітряні маси зіштовхувалися з холодним повітрям, що швидко насувалося, і починали кружляти в пекельному танці. Крапельки води, які при цьому з’являлися, були такі малі,що неозброєному оку бачилися тільки туманом. Вонистикалися одна з одною, терлися і створювали електричне поле. Чорні хмари починали світитися зсередини. Вони мерехтіли, втрачали силу й знову спалахували. Минуло зовсім небагато часу, і перша блискавка покинула вируюче пекло і з пронизливим свистом ударила в нагріту сонцем землю. Буяння стихій розпочалося.

Лєна злякано подивилася на вершину Бромо. Там спалахнула блискавка й на короткий момент опромінила всю гору. Потім пролунав грім. Глибокий, розкотистий, що змусив здригнутися землю під ногами. Стрімко наближалася гроза. На обличчя вже впали перші краплі дощу.

В ущелині, під ногами, палахкотіли примарні тумани. Вони хвилювалися, набуваючи неясних обрисів.

Лєна спробувала позбутися від пут. Мотузки немов приросли до неї. Спиною вона відчувала дерев’яний стовп, відчувала грубу, шорсткувату кору. Його глибоко ввігнали в ґрунт, і він нагадував мертве дерево, позбавлене листя і гілок. Лєна спробувала набути більш зручної пози, але нічого не вийшло.

Вона повернула голову назад і придивилася. Бхамбан і його охоронці стояли у віддаленні, метрів за сто від дерев, і чекали. Можна було розрізнити тільки темні силуети.

Що трапиться, коли з глибини здіймуться кам’яні? Що вони роблять із людьми, яких викрадають? Лєна згадала, що ніяких трупів ніколи не знаходили. Виходить, можливість насильницької смерті виключена. Що тоді? Куди вони її поведуть? І що станеться з її друзями — Гумбольдтом, Шарлотою, Елізою й Оскаром?

Думка про них викликала глибоке почуття розпачу.

Учора в цей час вони ще були щасливими. Концерт, чудовий танець, прекрасне багаття.

І чого це їй так схотілося неодмінно взяти участь у цій пригоді?

Подумати лишень, закортіло обкрутити Оскара. Що ж, її спіткала невдача. Все погане, що могло трапитися, трапилося.

Дівчина підвела голову.

Аж унизу ущелини щось рухалося. Сполохи, рух, а потім усе знову затихло. Лєна заплющила очі. Нерви були на межі. Невже це просто уява?

Але все повторилося знову. Цього разу ніяких сумнівів. Там унизу за туманом щось миготіло. Хтось був… і ще один. Рухалися ледве помітно. Вона почула тихий шепіт, потім порипування. Униз посипалися камінчики. Пролунав сухий кашель, знову шепіт. Точно: хтось піднімався крутим схилом скелі.

Пішов дощ. Великі краплі стукали по критому соломою даху хатини, де тримали бранців, здригалися бамбукові тичини. Вода просочувалася всередину. За стіною повз двері прошмигнула тінь. У дірі, що її вирила Вілма, хтось вовтузився. Оскар побачив голову, плечі, потім чорне волосся. Короткий подих, стогін — і незнайомець з’явився повністю.

— Дималь!

— Тс-с-с! — попередив його принц.

Його гарний одяг був увесь покритий брудом. Він ледве втримався, щоб не чхнути. У темряві його очі світилися, немов два коштовні камені.

— Вілма передала вам повідомлення?

Гумбольдт кивнув:

— Ми давно на тебе чекаємо. Думали, ти вже не прийдеш. Швидше розв’яжи нас.

Дималь поспішив до них і взявся до вузлів. Блиснуло тонке срібне лезо.

— На жаль, раніше не вийшло, — сказав він. — Довелося чекати, поки не зміниться варта. Ми маємо п’ять хвилин.

Ривок — і пута перерізані.

Оскар потер зап’ястя. Із задоволенням відчув, як до кінчиків пальців прилинула кров.

Юнак підвівся і підібрав розрізані Дималем мотузки.

— Як ви почуваєтеся?

— Усе гаразд.

— Добре. Тоді ходімо.

Швидкий, немов білка, він зник у вузькій щілині. Шарлота пішла за ним, потім настала черга Оскара. Почекали Гумбольдта. Дослідник ледве протиснув крізь вузький отвір свої широкі плечі. Йому вдалося пробратися, тільки витягнувши