Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

вона скориться, постукає у чужі двері, хоч і як важко. Десь же її, врешті, приймуть. Але уже жодної ночі в отій пастці. При нагоді побачить дітей в домашніх умовах. Може, з цього щось та й виникне. Печальний цей перший візит по халупах, але іншого виходу немає. Вирішено! Відразу стало легше. На подвір’ї ні душі, це добре. Трохи не бігцем долає Агнешка порожній простір, що проліг до ганку. Ключ від класної кімнати тут же, під рогожкою, де й залишала. Хтось, одначе, був-таки у класі, бо всюди прибрано. Напевне, Семен. Агнешка відчиняє двері до своєї кімнати й зупиняється на порозі. Над її відчиненим чемоданом, поставленим посеред кімнати, сидить Зенон Балч. Ані голови не підводить він, ані поворухнеться. Так, нібито її й не помітив.

— Ви! Ви ж... віддали ключ мені.

— Не єдиний. Про те, що єдиний, мови не було.

— Чому ви прийшли сюди?

— Випустити пса. Просто завивав. З туги. Та ви не лякайтеся,— нейтралізує він її побоювання,— собачка в Павлинки.

— Гаразд. Ви, пане, зачекайте,— відважується, нарешті, Агнешка, хоча голос її й тремтить,— через хвилинку я віддам вам оцей ключ. Він мені вже буде не потрібний.

— Вибираєтеся?

— Так. Хотіла б тільки деякі речі й книжки залишити тут до ранку.

— Чорт з цим. Ми не закінчили вранішньої розмови, пані Жванець.

— Досить, що ми її почали.

— Розгнівалися ви, пані, на мене. Чому?

Він ще й питає. Тремтячими руками скидає вона до чемодана поспіхи схоплений жіночий дріб’язок. Присутність Балча засліплює її, плутає доцільність рухів, паралізує.

— Я вас лояльно попереджав,— відповідає Балч на її мовчанку,— що в цьому селі вам самій не справитися. І навіть товариш Зіллячко не допоможе.

...Зіллячко! Де не посіють мене, псякреньтка, там і зійду. Товариш Зюлковський!

— А я вже подумав собі,— досі нібито змовницький голос Балча гнівно, насмішкувато вібрує,— що ви, пані, така ото хоробра, така самодіяльна, така ніким не підтримувана, без охорони...

Уже й Агнешку починає проймати гнів, але вона ще вперто мовчить. Мене це зовсім не обходить, що ти про мене думав і думаєш. Нікчемні обвинувачення!

— І не вдалася Зіллячку несподівана ревізія. Збараніло зіллячко. Ну, що ж тепер? Повезете на мене скаргу. Скажете, що не знали, чиї це були діти? Ну й здивуються вони! Не повірять, що така здібна, інтелігентна особа та й не відала навіть, кого вчить.

Він робить досить довгу паузу. Прикладає вогник до цигарки.

— Ну, що ви на це скануєте? Ага, так, очевидячки: ще раз дякую вам за солідарність перед лицем закону. Перед тим п’яничкою Мигдальським.

— Про п’яниць,— вибухає Агнешка,— ми ще поговоримо. Тільки не тепер.

— Я завжди до ваших послуг.

Спокійно. Тільки б не розплакатися. Треба рахувати до десяти. Спокійно.

— Пане Балч,— озивається Агнешка рівним, опанованим голосом,— ви ж скривдили сьогодні тих дітей. Дуже скривдили. За три кілограми цукерок урок обману. Ви ж обманули інспекторів, того ж Зюлковського, мене. Але брехня має короткі ноги. Я вже знаю-таки, кого бойкотує село. І знаю, що маю робити.

Балч кидає цигарку долі. Кінцем свого шнура гнівно розтинає кільця диму. Ударяє шнуром ще раз, дістає до борту суденця, що гойдається над столом.

— Прошу не доторкатися до нього! — кидається Агнешка. Обережно відчепивши модель «Колумба» від лампи, вона вмощує її в кретонову торбинку.

Балч встає. За мить простягає вперед руки, немовби хоче схопити її за плечі. Обличчя його кам’яніє, перекривлюється в злій гримасі. Очі війта в сутінках, що огортають кімнатку, блиснули якось по-вовчому.

— Вигадка. Фанаберія. Нісенітниця,— цідить Балч крізь стиснуті зуби, немовби стримуючи наростаюче роздратування.— Суденце від підлабузників. Каприз. Ображена Цнотливість. Сентименти. Всіх би хотіла посадити за парти й навчати азбуки.

— Мені вас жаль, пане,— перебиває його Агнешка.— Тож, виходить, так ото виглядає ваша засада: все або нічого. Запам’ятайте й мою: я буду вчити тільки тих, кого варто, і стільки, скільки треба! А щодо сентиментів, то я вже сама вирішу: скільки, кому й від кого.

— А я вам скажу...

І все ж спадає руками на її схилені плечі, стискає пальцями.

— Не удавайте із себе черницю.

Агнешка шарпнулася, звільнилася. Тепер їхні обличчя близько, одне біля одного. Очі Балча поскліли, неначе їх покрив танучий іній. Від швидкого Балчевого віддиху на Агнещині уста віє зненавиджений, солодкуватий запах самогонної закваски.

— Та ви ж п’яні! Сором!

— Ви бачите, що ні. Мені треба дуже багато, щоб я захмелів.

— Все ж ви пили.

— Це вже зовсім інше. Пив — і чорт з цим. П’ю, буду пити, коли хочу, коли треба; коли мені подобається. Навіть сьогодні перед вами. Ну й що? Не соромте мене, пані, і не повчайте. Лисий дідько приніс вас сюди.

— Досить! — обриває його Агнешка, бліднучи.— Ви не при своєму розумі. Я не повинна б з вами розмовляти.

— O-о! Яка витримка, яка гордість! Пані А. Жванець. Я занадто