Читати книгу - "Лабіринт біля моря"

мало цікавою копією грецького. В основі цього судження лежала позитивістська, нині вже подолана теорія «поступу» в мистецтві. Вінцем античності мала стати натуралістична грецька скульптура елліністичного періоду. Поганий академічний смак, поєднаний із прищепленою з царини суспільних наук теорією, нищив етрусків. Жуль Марта у своїй книжці Мистецтво етрусків, виданій 1889 року, міг спокійно оголосити, що воно зводиться до більш-менш невдалих наслідувань.

Проте від початку XX століття перспектива і вразливість враз змінилися. До цього призвели мало не революційні програми й маніфести сучасного мистецтва. Увага істориків, критиків і публіки була спрямована на періоди й школи, які досі зневажливо називали примітивними, занепадницькими, варварськими у порівнянні з класичним ідеалом. У полеміці з цим ідеалом мистецтво етрусків стало одним із найвагоміших аргументів.

Приточені полеміки й спроби переоцінки вартостей, проте, не пояснювали фундаментальної та однієї з найскладніших проблем історії мистецтва, а саме проблеми мистецької автономії та оригінальності етруської пластики. Щоправда, йшлося про такі відмінні риси творів тіренців, як інтенсивність виразу, осягнута завдяки наголошенню деталі на шкоду для начебто мало цінованої гармонії цілого, відчуття руху, любов до малярського начерку, вільна, відкрита структура твору, а також тенденція до абстрактних форм. Усе це гарно сказано, але спілкування з етруським мистецтвом було для мене безперервною гойдалкою захвату й розчарування, воно роззброювало критичне чуття та здатність до аналізу. Пригода, яку варто порекомендувати нетерплячим і класифікаторам.

Для багатьох людей контакт із твором мистецтва заснований на підтвердженні загальноприйнятого зразка краси. Для них етруське мистецтво залишиться щільно й неминуче замкнутим. Щоб відчути його вповні, треба виробити в собі здатність до спонтанного, безпосереднього реагування, радісний інтерес до речей, інших, аніж ті, які ми звикли акцептувати. Урок етрусків є уроком визволення від естетичних забобонів на користь важкої для визначення, безкорисливої гри очей із об’єктом.

Відчуття дедалі сильнішого хаосу супроводжувало мене під час ознайомлення з усе новими етруськими некрополями, новими виробами з бронзи, новими скульптурами. Важко схопити якусь виразну лінію розвитку цього мистецтва чи сповнений сенсу, роз’яснювальний поділ на школи й періоди. Безумовні шедеври, без яких наш музей уяви був би вбогішим, — Аполлон із Веї, саркофаг подружжя з Кере — перемішані з предметами мистецтва, чий серійний характер і мистецька вторинність разить і відштовхує. Мало не в кожному творі етрусків містяться три часи: спадщина дуже далекого минулого, сучасний вплив грецького мистецтва та антиципація римського мистецтва. У мистецькій царині, як і в житті, етруски, схоже, перебувають у постійній гонитві за невловимою формулою та кристалізацією.

Меланхолійна прогулянка: Керветері, Тарквінія, Вольтерра, Веї; пагорки кам’яних могильників, щільно порослі травою. У королівстві піній, цвіркунів і кипарисів неглибоко під землею увічнені на стінах учти, полювання, балет. Найглибше западають у пам’ять надгробні скульптури. Чоловік, спертий на лікоть, із піднесеною головою, вкритий драперією, яка оголює його торс, наче вічність була довгою спекотною літньою ніччю.

Урок латинської мови

Отож, якщо Тобою, як і всяким створінням, любий Франческо, керує прагнення до щастя, повторюй: rana, ranae, ranae, ranam, rana, rana. Пізнай заплутаність часових форм: ubi, ut, ubi primum, ut primum, simul, simulac, simulaque, dum, donee, quo, antequam, priusquam, cum… A насамперед ознайомся зі структурою умовних речень, щоб у них не було місця для ошуканства, шантажу й брехні.[50]

Болеслав Міцінський, Відповідь на лист Франческо, римського громадянина І

Гімназія стояла на пагорбі. То був білий, чотириповерховий будинок із великими вікнами й червоним спадистим дахом. Якщо він і вирізнявся чимось, то суворою простотою. Фасад без оздоб, тільки нагорі містився барельєф із зображенням орла. Під барельєфом наче місце для напису. Найбільше б пасувала латинська сентенція на кшталт: «Felix qui potuit rerum cognoscere causa[51]», або, коли б нас хто спитав про нашу думку, але ніхто в нас гадки не питав, — повчання Ювенала, адресоване вихованцям молоді — Maxima debetur Puero reverentia[52].

Входили ми крізь важку браму. Сходи, а на вершині сходів потужна статуя патрона нашої школи. Лівий чобіт гіпсово-блідого короля був виставлений уперед, і ця несуттєва, здавалося б, дрібниця стала матеріальною причиною учнівського звичаю, який ігнорував серйозність виховного закладу. У гідній білості патрона той лівий чобіт був бентежно чорний і відполірований численними торканнями, що мали вберегти від злих уроків, незадовільних оцінок, званих «баняками», і страшного гніву наших наставників. Геть не допомагали суворі заборони, ми вдавалися до цих магічних практик із темною селянською впертістю. У гімназії панував культ розуму, але, як відомо, нічого більше не впливає на розвиток окультизму, як офіційний раціоналізм.

Моя ляклива вразливість новачка спершу фіксувала не образи, а нюхові відчуття. Роздягалка розташовувалася внизу, у розлогому підземеллі. То була наче кухня шкільних запахів — куряви, шкіри, вологого одягу й страху. Звідтіля треба було пройти довгим коридором із кам’яною підлогою, а отже з запахом каменю, аж до класу з запахом оліфи, крейди й вологої дошки.

Одразу ж першого дня нашу увагу привабила група учнів, котрі трималися наче збоку. Вони були справді іншими. Їхні шкільні голубі костюми були не нові, як наші, і не висіли жалісно завеликі, без жодної