Читати книгу - "Остання орбіта"

Але й темрява підманула мене. Очі швидко призвичаїлися, і тоді я помітив, що смуги денного світла пробиваються крізь водяну товщу і доходять сюди, викликаючи до життя тіні водоростей і риб. Однак над головою світла не було. Це означало лише одне: значна частина озера знаходилася під землею.

Поки я роздумував, чи не час повертатися, мене віднесло до берега. Він був кам’янистим, гладким, мов стіна. Помацавши його руками і не знайшовши нічого особливого, я відштовхнувся і повернув назад. Але не встиг проплисти яких десять кроків, як знову опинився на старому місці. Чи то течія виявилася сильнішою, ніж я сподівався, чи з напряму збився. Під руками, здалося, була та ж сама кам’яна твердь. Щоб даремно не блукати, довелося засвітити ліхтар.

Обриси навколишніх предметів були непевні, хисткі. Але що більш я вдивлявся в них, то сильніше мене охоплювало здивування. Підводні скелі нагадували… будинок. Час і вода зруйнували його. Лишилися тільки рештки стін з проймами вікон і дверей.

Певно, затопленим виявилося ціле поселення. Поруч з цим будинком були і ще споруди. Такі ж старі, обліплені водоростями й черепашками. Час не пошкодував цього колишнього людського житла. В будинках не зосталося нічого з предметів чи меблів. Очевидно, це була епоха, коли люди ще не вміли робити собі знаряддя з заліза, а користувалися дерев’яними й кістяними речами. Це, щоправда, не надто відповідало архітектурі споруд. Але тоді мені було не до ґрунтовного аналізу і висновків.

Я пошукав якихось речей — не вертатися ж із порожніми руками, — обходив кімнату за кімнатою, розгрібав намул під ногами, мацав стіни. Нічого не було.

Нарешті мені надокучили ці блукання, та й перший балон з повітрям спорожнів. Я вирішив повертатися і просто так, востаннє, провів променем ліхтарика по стіні, що стояла на моєму шляху. Чорне, замшіле каміння. І раптом серед нього щось зблиснуло.

Мені здалося, що це був листок сріблястої тополі, яких багато росло на березі. Він потонув і зачепився за кам’яний уламок. Його перебування тут було настільки неймовірним, що я не втримався і помацав листок. Він ворухнувся, наче на гілці, — його ніжка якимсь чином втрапила між каміння — і знов повернувся на своє попереднє місце. Але це був не справжній листок. Пальці виразно відчули метал. Було тільки дивно, що ні вода, ані час не відбилися на цьому металі. Скільки я не крутив листок — не помітив на ньому жодної плямки. Таку знахідку варто було показати хлопцям.

Вже вечоріло, коли я повернувся до інтернату. Як на те, в коридорі ніс до носа зіткнувся з учителем. З ним були Сашко і Мишко.

— Де ти пропав?! — закричав Сашко.

І я згадав, що в нас у цей час лабораторні заняття з фізики. Мені стало ніяково перед учителем.

— Йди попоїш, — спинив мене вчитель, коли я почав було виправдовуватись, — потім розкажеш.

Я розсердився на друзів: от базіки, треба було їм говорити, де я! Тепер доведеться, може, іще цілу доповідь робити, а я ж, по-суті, нічого не знаю. Ні про озеро, ані про рештки того поселення.

Проте я помилився. Вчитель до моєї розповіді поставився цілком спокійно, а вислухавши, сказав:

— Іди в лабораторію.

Тільки відійшовши, я згадав, що забув показати йому листок. Однак не повертатися ж назад, я й без того спізнювався.

Сашко з Мишком корпалися біля телеприймача з електронною автоматичною настройкою. Це була наша новинка. Приймач міг не реагувати на найпотужніші сигнали, коли вони не відповідали заданій програмі по темі. З мільйонів передач він повинен був вибрати лише ту, яка нам потрібна, Мишко навіть сумнівався, чи прийме вчитель фізики нашу роботу. Такі телеприймачі, стверджував Мишко, більш подібні на кібернетичного робота. Мені ж із Сашком таке поєднання приймача і робота сподобалося. Робота наша підходила до кінця. Залишалося, власне, відрегулювати блок настройки. Коли я увійшов, Сашко якраз цим і займався. Блок був підключений до приладного щитка, де всі дані узагальнювалися і у вигляді спокійної хвилеподібної лінії лягали на довгу паперову стрічку осцилографа.

— Готово? — спитав я, нахилившись до Сашка.

— Пора… — Сашко затнувся.

Я зиркнув на нього, потім на паперову стрічку, яка повільно повзла, закручуючись у вигадливе кільце, і здивувався сам. Перо осцилографа ніби кинулося в дикі скоки.

Кілька миттєвостей Сашко дивився на смугасту змійку-стрічку, затим схаменувся і глянув підозріло на мене.

— Слухай, Вітю, ти часом не проковтнув генератор сигналу?

— Скажеш…

— Ні, справді, вийди на хвилину.

Сашко вже сердився, коли я повернувся. Бо, виявляється, це я впливав на наші прилади.

— Витрясай кишені, — звелів мені Мишко.

І ця Мишкова підтримка Сашка зовсім збентежила мене. Я подивився на одного, на іншого і раптом згадав про листок. Нічого іншого в моїх кишенях не було.

— Ось, — простягнув я Мишкові знахідку.

— Там? — спитав він, кивнувши головою в бік вікна.

— Під водою, з розваленої стіни витягнув.

— Давай, — вихопив листок з моїх рук Сашко, — ставте блок.

Як йому спало на думку, що листок випромінює і що це випромінювання треба спробувати спіймати телеприймачем, не знаю. У нього завжди в голові повно найнеймовірніших думок. Траплялося, за них нам навіть перепадало. Було ж, що ми спалили енергокабель, і школа кілька годин сиділа без електрики. Або іншим разом, повіривши, що Сашко відкрив новий, телепатичний метод впливу на тварин, ми вночі проникли у вольєр до тигра (це було на екскурсії в Індії) і наробили переполоху на всю околицю. Але, так чи інакше, цього