Читати книгу - "Полуничний сезон"

— На цьому грішному світі все може бути, — зітхнув слідчий. — Все-таки треба буде прискіпливіше придивитися до обох. Ну, а як бути з Кайдалем? Давайте і його допитаємо.

Кайдаль серед заготівельників був наймолодший, тому, певно, для солідності запустив маленькі вусики. Зайшов до кабінету твердим кроком. Відомість, яку йому подали, покрутив у руках і поклав на стіл.

— Ви складали її?

— Я.

— У Сочівцях не проживає жодна людина, що тут записана.

— Не проживає.

— Отже, визнаєте, що відомість фіктивна?

— Визнаю.

— Дуже добре. А тепер скажіть, на скільки карбованців ви склали отаких фіктивних відомостей, враховуючи й ті гроші, які дописували до прізвищ людей, що продавали полуниці?

— Десь біля десяти тисяч.

— Скільки з того перепало вам?

— Небагато. Півтори тисячі.

— Кому ви віддали вкрадені гроші?

— Я їх і не бачив. За весь сезон у моїх руках побувало трохи більше двох тисяч. На всі я закупив полуниці. А ті всі гроші, що Моринець отримував за нас у касі, осідали в нього… Мені з усього того, як я вже казав, вділив півтори тисячі. Десь по стільки дав і іншим заготівельникам, а то все собі заграбастав. І де він тільки взявся на мою голову! Як я тепер гляну дядькові в очі? Він же нам так довіряв… Дав найбагатшу зону, а ми… І все — Моринець!

— З чого все почалося?

Кайдаль замислився, потім приклав руку до грудей.

— Я у всьому зізнаюсь. Ви ж це врахуєте, правда?

— Неодмінно. То з чого все почалося?

— З простого… Десь на третій день заготівель Моринець підсів до мене в кабіну й повів мову, чи не хочу я добре заробити. Я йому сказав, що від доброго заробітку відмовляються тільки дурні. Тоді він і розкрив карти. Я став сміятися: хто, мовляв, прийме сурогат за сік, на заводі ж аналіз роблять. А він: «Ти вже завіз три бочки того сурогату і сьогодні ще одну везеш. Зупини машину, я покажу — яку». Я зупинив, і він показав. На заводі я придивлявся до лаборанток. Вони так само в тій бочці брали аналіз, як і у всіх. І нічого. Так я і вплутався.

— Виноградний барвник із Молдавії привозили ви?

— Я. Але то було до початку заготівель.

— Хто вам наказав привезти барвник?

— Хто, окрім мого дядька? Моринець обвів його навколо пальця. Сказав, що барвник надасть сокові товарного вигляду.

— А що це давало?

— Не знаю… Мабуть, вищу сортність.

— Чим покійний Воловик був невдоволений?

— Тим, що Моринець мало давав нам.

— Чим він це пояснював?

— Казав, що ще когось там на заводі треба загодити. Але я запідозрював, що брехав.

— Воловик міг іще комусь виказати своє невдоволення?

— Не такий він був дурний, аби собі петлю на шию накинути.

— А погрожував розказати?

Кайдаль на мить замислився.

— Ні. Принаймні я такого не чув.

— Чому ви того вечора не були разом із усіма біля ставка?

— Я пізно повернувся з заводу, а ще в машині потік радіатор, то провозився з ним ледь не до півночі.

— Хто може це підтвердити?

— Я лагодив машину у дворі пункту, то мене бачило багато, — хлопець перерахував, хто його бачив.

— Ну що ж, ось вам ручка й папір, напишіть усе, що нам розказали.

— Та вже напишу. Тільки ж аби, як обіцяли, враховано було.

Зізнання Кайдаля насторожувало: чи, бува, щось за цим не ховається.

— Він майже не хвилювався. Помітили? — спитав Лівончик.

— Таке буває, коли приймається тверде рішення, — розважливо мовив Скуратівський. — Зате до цього ого як перехвилюється.

— Може, ще раз переговорити з Моринцем? Тепер же у нас проти нього дещо є.

— Що ж, можна спробувати…

Цього разу на обличчі Моринця не було переляку, і дивився прямо, не ховаючи очей. Його запросили сісти. Він спочатку подякував, а тоді вже сів.

— Почерк пізнаєте? Можете ознайомитися. — Скуратівський показав зізнання Кайдаля.

Моринець узяв чотири аркуші паперу і прикипів до них поглядом. Читав повільно, обличчя витягувалося, застигало.

— Кайдаль набрехав! — обурився, вдаючи ображеного.

— Чим доведете?

— Я доведу. Я їм покажу!

— Кому саме?

— І Кайдалю, і… — спохопився в останній момент. Очі зробилися злими, губи посіпувалися.

— Ми ждемо. Закінчуйте, чого ж ви.

— Це наклеп. Обшукайте мене. Дома обшукайте У мене нема стільки грошей. І ніякий я не ватажок.

— Але ж ви читали свідчення Кайдаля. Якщо не згодні, спростуйте, заперечте фактами. Поки що факти проти вас.

— Але ж ви повинні… Ви мусите довести…

— Безперечно, ми повинні довести. А хіба це не докази? — слідчий показав очима на зізнання Кайдаля. — Вам уже радили над цим гарненько подумати. Радимо і вдруге: думайте. Час у вас для цього ще є.

Після того, як Моринець вийшов, першим озвався Лівончик:

— Темнить, бісів син, темнить. Чи, може, я помиляюся? — глянув на Скуратівського.

— У мене теж таке враження. Порівняймо поспішливе зізнання Кайдаля з упертою