Читати книгу - "На уходах"

Тоді я взявся знову до купецтва, бо інших засобів у мене не було. Мені велось добре, і я свій увесь прибуток з торгівлі повертав на рятування невільників. Багато я їх викупив з неволі, багатьом допоміг утекти. На Україну я не міг вертатися, навіть не посмів розпитувати про моїх рідних.

Це вважав я для себе теж за кару, яку сам на себе наклав.

Аж одного разу мені поталанило. Мене ограбували до нитки, мало що не вбили. Та мені не було шкода мого ледачого життя, лише я боявся вмирати, тому що я ще свого важкого гріха не спокутував. Тому я втік з розбишацьких рук. У цім моїм спасінні я бачив палець провидіння, що воно не хоче моєї смерті. Аж тоді я побачив, що без грошей на бусурманщині нічого не зроблю, я подався з татарами на Україну, тут поселився пустельником у вашій балці та жив там, поки мене ваші юнаки не знайшли. От тут я багато дечого доброго зробив. Скільки бранців я перевів уночі в свою печеру, про яку татари нічогісінько не знали!..

Тепер скажіть мені, люди добрі, чи не варто мене гидитися, мов гнилого стерва, і чи не варто мене ще поки сконаю викинути геть за вал, щоб вовки живцем пожерли, щоб не зогиджував я вашого богомільного села.

Він знову почав каятись, бив себе кулаками в груди, кричав, мов навіжений. Слухачам пішов мороз поза спину.

Старий Кіндрат сказав:

— Заспокойся, чоловіче! Боже милосердя справді більше, як нам здається. Коли б його над тобою не було, ти вже давно не жив би, а так Господь умисне держав тебе на світі, щоб тобі дати час до покути і покаяння.

— Заспокойтеся, діду, — говорив і собі Тарас. — Тим одним ділом, що ви нам допомогли зробити — орду розбити та стільки християнських невільників визволити, ви завершили свою покуту, і Господь прийме вашу очищену від гріхів душу.

Ці розумні слова молодого парубка, що його всі в селі поважали, справді заспокоїли грішника. У хаті стало тихо. Усі задивилися на діда, що вмирав. Почали розходитися. Зчинився в хаті рух. Тоді Гарасько відкрив очі і хотів підвестися. Йому поміг Тарас.

— Я бачив ангела Божого… Мої гріхи прощені, простіть і ви мені, мої друзі. Хай Господь благословить ваше село. Прощавайте!

Він знов ліг на постіль горілиць, зітхнув глибоко і перестав жити… Тарас поклав руку на його серце. Воно перестало битися.

— Помолімся, брати, за його душу… — сказав поважно Тарас і став коло постелі навколішки. Інші пішли за його прикладом.

Гараськові справила громада величний похорон і поставила на його могилі високого хреста.

— Тарасику мій любий! — озвався якось старий Кіндрат до Тараса. — Я тобі б міг дідом бути, тож послухай моєї ради, що тобі скажу. Ти вийшов між нами на великого чоловіка, а все ж таки ти ще не повний, не цілий чоловік.

Тобі женитися пора… Ти що, хочеш стати підтоптаним парубком, якого згодом люди перестануть поважати? Пора свою сім’ю завести, тоді й повага до тебе в селі покращає…

— Женитися мені, дідусю? Коли ж бо я боюся свою увагу роздвоювати поміж добром своїм власним, гараздом моєї сім’ї і добром громади. Я дивлюся далі, як мої земляки, і бачу, що наше село все ще в небезпеці, мов на волоску висить. У цьому вся моя турбота, а про жінку немає в мене часу думати.

— А треба подумати і про це. Через твоє гаяння і твоя сім’я терпить, бо не може перед тобою заходити у подружні зв’язки. Ти найстарший і перший на черзі, а що ти не якийсь каліка, то й обминути тебе звичай не велить. У нас дівчат дебелих — мов макового цвіту, і, правду кажучи, не вітряниць, і є в чому вибирати. Повір мені, що наші сімейні уходники хоч і слухають тебе, і поважають, проте скоса дивляться, що ти досі не цілий чоловік.

— Як це воно: «не цілий»? — засміявся Тарас.

— А так. Парубок чи дівчина — не цілі люди. У Святім Письмі читають, що Господь ще в раю так розпорядився, щоб люди жили парами, а не кожний для себе.

Це й переконало Тараса, і він почав роздивлятися поміж дівчатами, котра підходила б йому до пари. На диво всій громаді, Тарас став заходити на вечорниці, весілля та танці, і тут дав себе знати, що він не лише до шаблі, але й до танцю митець.

А дівчата, що дотепер дивилися на Тараса, як на дикуна, бо він ніколи з жодною не пожартував і держався осторонь, почали до нього тепер не так придивлятися.

Між ними була і Маруся Судаківна, котру він вирятував від ведмедя. Вона виросла на гарну струнку дівчину, та хоч не один парубок завертав на неї очі, вона і слухати про це не хотіла, всім відмовляла. Бо ніде правди діти — серденько її таки тьохкало до Тараса. Так, це був найкращий юнак на все село, мов вимріяний у казці князь. Та, на її превеликий смуток, він не звертав на неї особливої уваги, так як і на інших.

Тепер зустрілись на вечорницях, Тарас узяв її в танець, і коли вже протанцювали, посідали збоку, він заговорив першим:

— Не сниться тобі коли, Марусе, той лютий ведмедище, що тебе на фігурі за одежу хапав.

— Ведмедище мені не сниться, а сниться мені не раз той козак, що мені життя врятував.