Читати книгу - "Співробітник ЧК"

«Петро» шльопав колесами повз висохлі за літо плавні, повз вербові зарості і комиші, що буйно розрослися. Білі чаплі поважно перелітали через пароплав, опускались біля берега і, підібгавши одну ногу, нерухомо застигали на мілководді.

Через годину в завороті Дніпрового рукава, який називається тут річкою Конкою, показались червоні пристанські дахи, дебаркадер і поряд з ним піщаний спуск до води. Олешки.

Перегороджуючи всю річку, «Петро» незграбно розвернувся і підійшов до дебаркадера. Почалась висадка. Проминувши матросів, що перевіряли квитки, Олексій, зіскочив на дерев'яний пірс і разом з натовпом вийшов у місто.

В дитинстві він часто бував тут у тітки, яка померла на початку революції. Містечко було схоже на велике село: білі, вкриті соломою мазанки, баштани, садки, городи, що збігали до самої річки, тихі, порослі травою вулиці, де вільно паслася худоба. Тепер і сліду немає тієї безтурботної тиші, якою колись славились Олешки. На вулицях обози, тачанки, конов'язі. В місті, не вивітрюючись, стоїть змішаний запах гною, дьогтю і свіжого хліба, який пекли в багатьох будинках для армії. Скрізь червоноармійці, матроси. Раз у раз проносяться вершники-ординарці.

Олексій прибув у штаб.

Оформлення на посаду писаря зайняло небагато часу. Огрядний, насмішкуватий начальник штабу Саковнін, прочитавши записку Брокмана, сказав:

— Сьогодні приходив один з ваших, Іларіонов, попереджав, що приїдете. Ну, що ж, писар з вас, оскільки я розумію, поганенький. Служитимете при мені. Можете відлучатися, не доповідаючи… Коли щось потрібно буде — звертайтеся…

Олексій відкозиряв і пішов шукати Корольову.

Корольова жила в похиленій хатинці аж на околиці містечка, поблизу піщаних дюнів (за Олешками починався широкий степ, сухий і безводний, наче пустеля). Біля будинку був невеличкий садок з городом, засадженим, головним чином, картоплею. Біля хвіртки — собача будка. Кудлатий чорномордий пес кинувся під ноги Олексієві. Олексій зупинився, вичікуючи — може хтось вийде на собачий гавкіт.

За хвилину вийшла дівчина в косинці, жовтому сарафані й білій сорочці з засуканими рукавами і сердито гукнула:

— Навіщо пса дратуєш? Кого треба?

— Корольова тут живе?

— Хомко, на місце! — дівчина загнала собаку в будку і ногою загородила вхід, не даючи йому вискочити.

— Іди в хату, — сказала вона Олексієві, дивлячись на нього суворими світлими очима.

Пригинаючись у дверях, Олексій ввійшов у тісну хату з великою російською піччю і до блиску вимитими, віконцями. Тут було дуже чисто, пахло сіном. Біля вікна сиділа літня жінка в сірій кофті; обличчя в неї було темне, вкрите дрібним мереживом добродушних зморщок. Вона щось розтирала в глиняній мисці.

— Здрастуйте, — привітався Олексій.

— Сідай, сідай, — закивала жінка, — нічого…

— Вона глуха, — сказала дівчина, входячи в кімнату. — Ти з нею голосніше.

— Хто тут Корольова?

— Обидві ми Корольови. А що треба?

Намагаючись приховати здивування (не таким малювався йому підпільний працівник ЧК), Олексій сказав:

— Величко тобі привіт передає.

— Ти Михальов?

— Я.

— Мені Іларіонов говорив.

«Вже встигла побачити!» все більше дивуючись, подумав Олексій.

— Документ у тебе є?

— Ось він…

Вона прочитала його госпітальний документ, причепливо вдивляючись у підписи лікарів. Олексій знав: усі вони були зроблені рукою Величка. Повернувши папір, дівчина посміхнулась, і йому відразу стало зрозуміло, що її суворість, різкі інтонації в голосі і незалежна манера триматися — все це напускне, що їй більш властиво посміхатися, швидко й багато говорити, бурхливо виражати радість і незадоволення. На вигляд їй можна було дати років вісімнадцять, а то й менше. В неї була міцна фігурка, миловидне лице з ямочкою на правій щоці, рот маленький — верхня губа тоненька, нижня припухла. А очі вже не здавалися суворими і були такі великі, майже круглі.

— Здрастуй, — сказала вона і простягнула руку. — Маруся. Згадали-таки про мене! А то ж відтоді, як білих прогнали, сиджу тут, ніби нікому й не потрібна. Я і в райком комсомолу писала, і Величку, і Адамчуку, а вони відповідають: сиди і все!.. Ти надовго? В якій справі?

Олексій озирнувся на жінку, яка, не звертаючи уваги на них, продовжувала щось розтирати макогоном у глиняній мисці.

— Вона не чує, — відмахнулася Маруся. — Це моя тітка, татова сестра. Вона лікарка, травами лікує. Вона глуха… При ній все можна говорити.

Олексій розповів, для чого приїхав. У Марусі запалали щоки. Вона сплеснула руками.

— Ой, правда! Тут нечисто, в Олешках. Після білих стільки погані лишилось — біда! Офіцерики різні, куркульня, їх можна хоч зараз узяти. Хочеш, проведу? — вона схопилась і, готова до негайних дій, почала поправляти косинку на голові.

— Стривай, Марусино, — зупинив її Олексій. — Тобі Іларіонов говорив, що треба робити?

— Зрозумієш цього Іларіонова! Чи то тобі допомагати, чи то йому…

— За вказівкою Величка, будеш при мені для зв'язку. Відразу домовимось: накази виконувати точно і без суперечок. Обстановка складна!

На мить в її очах спалахнули непокірні вогники, але відразу ж і погасли.

— Гаразд, — сказала вона. — Зі мною клопоту не буде!

— Хтось знає в місті, що ти була в підпіллі?

— Ніхто.

— Ти ж і при білих тут жила?

— Так.

— А що робила?

— Хіба Величко тобі не казав?

— Ні.