Читати книгу - "Маленькі дикуни"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Стара кішка з’явилася аж через годину. Та хлопцям не довелося сумувати. Вони лежали тихо, тож їм пощастило побачити багато цікавого.
У траві прошмигнула польова мишка, а трохи перегодом по її слідах погналася маленька землерийка. Коричневий звірок на коротеньких ніжках, завбільшки з кролика, пройшов мимо, обнюхуючи пересохле русло струмка. Ян визначив, що це мускусний щур, або ондатра, яка, очевидно, шукала воду.
Біля загати тепер постійно крутилося чимало живих істот, і вона зробилася місцем «тамування спраги», як висловлювався Сем.
Не встигла пройти ондатра, як хлопці здаля помітили ще одну тваринку.
— Ще один мускусний щур. На побачення, мабуть, поспішає, — прошепотів Дятел. Та коли тваринка наблизилась до індіанців, вони одразу ж упізнали в ній норку.
Норка, смертельний ворог мускусного щура, переслідує свою здобич. Норка швидко зникла за поворотом, обнюхуючи слід, мов собака. Коли їй вдасться догнати ондатру раніше, ніж та пірне у ставок, на березі відбудеться драма.
За якихось п’ять хвилин хлопці побачили, як на колоду стрибнула сіра тінь. То була кішка. Кішка оглядалась, чи немає поблизу небезпеки. Хлопці стежили за нею з напруженою увагою. Вона ще раз пройшлася по стовбуру, а потім шаснула в дупло. З ніжним муркотінням, що завжди приносило радість зголоднілим кошенятам, кішка-мати простяглася біля своїх рідних малят і раптом помітила серед них рожевих білченят. Вона перестала облизувати кошеня, тицьнулась носом до білченят й почала їх обнюхувати. Хлопці напружились, та кішка облизала білченят, а потім розляглась, підгорнула всіх лапами до себе, відкинула голову, і за хвилину Гай радісно сповістив:
— Маленькі білченята ссуть молочко разом із кошенятами!
Хлопці почекали ще трохи і, впевнившись, що білочки любовно прийняті своїм запеклим ворогом, тихо повернулися до табору. Відтоді вони щодня ходили дивитись на змішану родину.
Та історія маленьких білочок мала досить сумний фінал.
Сіра кішка сумлінно годувала своїх нових діточок, пестила їх, як рідна мати. Здавалося, все йшло гаразд. Ян чув колись історію, як одна кішка виростила кролика, і він нетерпляче чекав того дня, коли кошенята та білочки вийдуть разом бавитись на сонечку. Через тиждень Гай помітив, що кішку ссе лише одне білченя, а днів за десять і його не стало.
Ян підкрався до дерева й побачив, як усі чотири білочки непорушно лежали в кублі. Ніхто не знав причини їх смерті. Стара кішка зробила все від неї залежне. Вона виявляла до них любов і ніжність, та все ж не змогла стати для малих білченят рідною матір’ю.
XI. Як спостерігати за мешканцями лісуДні пролітали весело. Кожен ранок починався полюванням на бабака. Хлопці так обвиклися у лісі, що свої страхи згадували з усмішкою.
Одного разу Сем заговорив про це:
— Яне, а пам’ятаєш, як я спав з великою сокирою, а ти з топірцем?
Нині все стало на свої місця. Індіанців більше не лякали незручності лісового життя. Тепер у лісі вони почувались, як удома.
Вони вивчили лісових мешканців і вже знали, що дзвінке, голосисте «ку-у, ку-у, ку-у» виспівувала чорнодзьоба зозуля. А ще Ян дізнався, що пронизливий свист, схожий на пташиний, що долинав із кущів під час дощу, належав деревній жабі.
Із настанням посушливих днів почали пересихати струмки, тож у повноводій загаті тварин побільшало. Щовечора після заходу сонця тут збиралися ондатри, а на глибоких місцях плюскалась риба. Її тут було дуже багато. Хлопці багацько часу проводити з вудками, тож не раз ласували смаженою рибкою із власного ставу.
Кожен день приносив щось нове. На сусідньому полі Сем знайшов ще одного бабака. Ночами, особливо коли на небі світив місяць, на бівуак прибігали кролики. А якоїсь ночі індіанці чули жалібне хрипке дзявкання. Калеб казав, що то лисиця, «стара розбійниця, яка живе в лісі Каллагана».
Індіанці частенько провідували сіру кішку. Та підходити близько не наважувалися. На це були свої причини. Їм не хотілось злякати тварину, щоб часом вона не забралась геть звідсіль. А ще вони були певні, що мама-кішка не вагаючись кинеться на них, якщо буде порушено спокій її дітей.
Ян на власному досвіді переконався, що в лісі найбільше вдається побачити мовчазному спостерігачеві, та оскільки сидіти мовчки було дуже важко, він брався за малювання. Тож сидячи на березі загати, Ян годинами малював.
Одного разу, коли він отак сидів собі тихенько й малював, з води раптом вискочила рибка уклейка і на льоту вхопила муху. В цей час над очеретом кружляв рибалочка, вишукуючи здобич. Він на якусь мить неначе повис у повітрі, а потім зі швидкістю стріли кинувся в воду і так само блискавично випурхнув з неї, тримаючи в дзьобі уклейку. Примостившись на гілці, рибалочка вже зібрався проковтнути пійману рибку, як раптом з дерева вилетів яструб. Вчепившись пазурами у пташку, хижак поніс її на берег ставу. Ще мить — і він би розшматував рибалочку, але в цей час з нори на самому березі вискочила видра і кинулася на яструба та його жертву. Птахи розлетілися в різні боки: яструб наліво, рибалочка направо.
Уклейка плюснулася назад у воду, а видра залишилась на березі з повним ротом пір’я. Поки вона обтрушувала пух зі свого рильця, з кущів безшумно вислизнула сіра кішка. Видра вищирила гострі білі зуби, хижо загарчала, але відступила під коріння дерев. Кішка нашорошила вуха. Шерсть на її спині та хвості здибилася. Вона легенько вигнула спину. В очах її спалахували недобрі вогники, кінчик хвоста метлявся в повітрі. Вона стримано відповідала на гарчання видри. Тоді видра сховалася ще глибше під корінням, так
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленькі дикуни», після закриття браузера.