Читати книгу - "Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль"

Коли 1771 року парламенти були скасовані, та сама публіка, якій доводилося стільки терпіти від їхніх передсудів, глибоко захвилювалася, побачивши, як вони впали. Здавалося, що разом з ними впала остання перепона, яка ще могла стримувати королівське свавілля.

Ця опозиція дивувала й обурювала Вольтера. «Майже все королівство збуджене й перебуває в паніці,— писав він своїм друзям,— у провінціях бродіння також велике, як і в самому Парижі. Тим часом мені здається, що едикт сповнений реформ. Знищити продажність посад, зробити правосуддя безкоштовним, покласти край подорожам позивачів з околиць королівства до Парижа, де на них чекає розорення, покласти на короля утримання вотчинних судів,— хіба це не означає робити великі послуги нації? Притому хіба ці парламенти не були часто утискувачами та варварами? Справді, мене дивує, як французи могли пристати на бік цих зухвалих і неслухняних міщан. Я гадаю, що король має слушність, а що все одно доводиться комусь служити, то, на мою думку, ліпше служити під владою лева з доброї родини, який від народження дужчий за мене, ніж під верховенством двохсот пацюків моєї породи». І у вигляді вибачення додає: «Візьміть до уваги, що я повинен вельми цінувати ту ласку, яку король виявив усім власникам фільварків, узявши на себе утримання судів».

Вольтер, який довго не був у Парижі, гадав, що настрій суспільства залишався такий самий, яким він його залишив, виїжджаючи. Але він помилявся. Французи вже не обмежувалися бажанням, аби їхні справи провадилися більш задовільно: вони почали перейматися бажанням провадити їх самі, й уже було ясно, що великий переворот, який готувався всім ходом речей, здійсниться не тільки зі згоди народу, а й самим народом.

Я думаю, що з тієї миті ставав неминучим цей радикальний переворот, який мав покласти край існуванню колишнього порядку з усім, що в ньому було поганого й доброго, байдуже. Народ, так кепсько підготовлений до самостійної діяльності, зважившись перетворити все враз, конче мусив усе зруйнувати. Абсолютний монарх був би менш небезпечним новатором. Розмірковуючи про те, що ця Революція, знищивши стільки інституцій, понять і звичок, ворожих свободі, водночас зруйнувала й такі, без яких навряд чи може існувати свобода, я, зі свого боку, схиляюсь до думки, що, здійснена деспотом, ця Революція, може, не залишила б нас такими нездатними стати з часом вільною нацією, якими ми зробилися після Революції, здійсненої в ім'я народного верховенства й самим народом.

Той, хто хоче зрозуміти історію Французької революції, не повинен випускати з уваги всіх попередніх подій.

На той час, коли у французів прокинулася любов до політичних свобод, вони вже засвоїли собі з питань державного управління цілий ряд таких понять, які не тільки не узгоджувалися легко з існуванням вільних інституцій, а й були майже ворожі їм.

Вони визнали ідеальним той суспільний лад, за якого немає іншої аристократії, крім урядовців, за якого єдина й всесильна адміністрація править державою й опікується про окремих осіб. Бажаючи бути вільними, вони й не гадали відмовлятися від цієї вихідної ідеї, а тільки намагалися примирити її з ідеєю свободи.

Відповідно до цього вони замислили поєднати безмежну адміністративну централізацію з перевагою законодавчих зборів і адміністрацію чиновництва з урядом виборців. Нація як ціле отримувала всі права верховної влади, але кожен громадянин зокрема підлягав гнітючій залежності: від першої вимагали досвідченості й хоробростей вільного народу, а від другого — якостей доброго наймита.

Це бажання впровадити політичну свободу в коло таких інституцій та понять, які були чужими й ворожими їй, але до яких ми звикли або заздалегідь перейнялися прихильністю, це бажання й привело впродовж п'ятдесяти років до таких марних спроб встановити конституційне правління, спроб, що супроводжувалися такими згубними революціями, поки, охоловши в такій важкій і безплідній роботі й відмовившись від другої своєї мети, аби повернутися до першої, безліч французів змирилися з думкою, що користуватися рівністю під владою одного володаря, врешті-решт, має свою принаду. Ось як вийшло, що ми тепер куди більше схожі на економістів 1750 року, ніж на наших дідів 1789 року.

Я часто запитую себе: де джерело цієї пристрасті до політичної свободи, пристрасті, під впливом якої люди за всіх часів здійснювали величезні діяння, виконані людством? В яких почуттях вона криється і чим підтримується?

Я бачу, що народи, якими погано керують, легко починають шанувати самоуправління; але така любов до незалежності, яку породжують тільки окремі та тимчасові злигодні, викликані деспотизмом, ніколи не є міцною: вона проходить із зникненням того приводу, який покликав її до життя; то тільки здавалося, що люди люблять свободу; насправді вони тільки ненавиділи свого володаря. Народи, створені для свободи, ненавидять, як зло, саму залежність.

Не гадаю також, щоб щира любов до свободи коли-небудь породжувалася самим тільки видовищем матеріальних благ, що їх дає вона; тому що це видовище нерідко затемнюється. Безперечно, що з плином часу свобода завше дає тим, хто вміє її зберегти, задоволення, добробут, а часто-густо й багатство; але трапляються періоди, коли вона тимчасово порушує користування цим добром; трапляються й такі моменти, коли сам деспотизм сприяє швидкоплинному користуванню ним. Люди, які цінують у ній тільки це добро, ніколи не можуть утримати її надовго.

Що за всіх часів так дуже прив'язувало до неї серця деяких людей, то це — її безпосередні переваги, її власні принади, незалежно від того, які вона приносила доброчинності; це — втіха, що полягає в праві говорити, діяти, дихати без стримання, корячись тільки Богові та законам. Той, хто шукає у свободі чогось іншого, а не її самої, створений для рабства.

Деякі народи наполегливо прагнуть до неї, незважаючи на всі небезпеки та злигодні, що перепиняють їм шлях. Це означає, що вони люблять в ній не ті матеріальні блага, що їх вона їм дає: вони бачать у ній самій таке цінне й необхідне благо, в утраті якого ніщо не могло б їх утішити і володіння яким винагороджує їх за все. Інші втомлюються нею посеред свого добробуту й без опору дають вирвати її в себе з рук, боячись якимось зусиллям нашкодити тому добробуту, яким їй же зобов'язані. Чого бракує цим останнім, щоб залишитися вільними? Їм бракує одного: бажання бути вільними. Не вимагайте в мене аналізу цього піднесеного почуття: його треба відчути. Воно саме входить у ті великі душі, які Господь приготував для його сприйняття; воно ними заволодіває й запалює