Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

Швидко світли­ця Зо­си­на спо­рож­ни­лась. Зо­ся зос­та­лась од­на з Яки­мом.

- Так та­ку штуч­ку вструг­нув наш та­то! - про­мо­ви­ла Зо­ся. - Що ти на це ска­жеш?

- Нічого! Та­ку шту­ку не впер­ше ро­бить мій батько. Як бу­ло ми збе­ре­мось і за­си­ди­мось до пізньої ночі, за­раз вхо­дить бу­ло батько й га­сить світло. Ото був знак, що гос­тям вже час до­до­му.

- Може, та­ким гос­тям, як твій дядько Охрім та йо­го жінка з сільськи­ми мо­ло­ди­ця­ми. Але… але… Що ж ска­жуть наші гості? Що ска­жуть мої сест­ри, каз­на­чей­ша, про­то­поп­ша? Та во­ни ж ме­не об­су­дить, об­гу­дять, обсміють! Мені те­пер со­ром бу­де навіть по місті піти? На ме­не навіть жи­ди ти­ка­ти­муть пальця­ми. По­би­ла ме­не ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва!

- Не знать, яка ли­ха го­ди­на по­би­ла те­бе!

- І ти за батьком? і тобі не бу­де шко­да, як з ме­не глу­зу­ва­ти­муть лю­ди? Та я од­но­го дня не жи­ти­му в тво­го батька! Завт­ра шу­кай­мо квар­ти­ри і пе­реїжджай­мо з сього по­га­но­го до­му!

Зося зблідла. В неї очі бли­ща­ли, ніби зай­ня­лись.

- Зосю! бог зна що ти ви­га­дуєш! Жа­лу­ван­ня моє не­ве­ли­ке, а в батька, як у бо­га за две­ри­ма.

- Як у чор­та в пеклі, от що! В батька гро­шей, як у жи­да, а що нам з тих гро­шей? Тільки то­го, що хар­чує нас та дає жит­ло. А за все те дорікає, ко­ле очі, що я не гос­по­ди­ня, що я си­жу та пле­ту не­потрібні сітки, б'ю бай­ди­ки, справ­ляю по­си­деньки та од­ри­ваю слуг од ро­бо­ти. Чи так же мож­на б нам жи­ти при йо­го дос­тат­ках, при йо­го гро­шах? Чом би пак нам не їзди­ти по-панській, не вби­ра­тись кра­ще, не справ­ля­ти балів? По­ка­рав нас гос­подь твоїм батьком! Не бу­ду я більше страж­да­ти й терпіти. Завт­ра пе­реїде­мо на дру­гу квар­ти­ру.

- А як ста­рий не по­ки­не нам спад­щи­ни?

- А ко­му ж він її по­ки­не? Спад­щи­на бу­де на­ша, а ста­ро­го тре­ба пров­чи­ти, й нав­чи­ти, й на­пу­ти­ти на старість.

На дру­гий день Зо­ся не вий­шла до обіду до сто­лу і обіда­ла в своїй кімнаті. Над­ве­чо­ри во­на вбра­ла­ся в шов­ко­ву чор­ну сук­ню з зе­ле­ни­ми па­са­ми і вий­шла до ста­рих у світли­цю на­бун­дю­чив­шись, з по­ва­гом, ти­хою хо­дою.

- Я при­нес­ла вам, та­ту, чо­ти­ри сте­ари­нові свічки, що вчо­ра ми спа­ли­ли вве­чері. А з тим дя­кую вам за цю сук­ню, що ви мені спра­ви­ли на мої іме­ни­ни.

- Носіть на здо­ров'я, ко­ли спра­ви­ли за свої гроші. Свічки, прав­да, й мож­на вер­ну­ти на­зад, та не вер­не­те мені тієї ночі, що я не спав на ста­рості літ.

- Вибачайте нашій мо­ло­дості і на­шим літам, а з тим ми дя­куємо вам за хліб-сіль ва­шу і за квар­ти­ру. Ми завт­ра пе­ре­бе­ре­мось на но­ву квар­ти­ру…

- Воля ва­ша. Ко­ли я вам нев­по­доб­ний, то й си­лу­ва­ти не бу­ду. Мо­же, пе­ре­бе­ре­тесь до сво­го та­ту­ся?

Щоки в Зосі за­па­ла­ли. Очі блис­ну­ли гнівом.

- Вам моєму та­ту­севі і в слід не всту­пи­ти… По­ки в йо­го жи­ла, по­ти й щас­ли­ва бу­ла.

- Та вже ж! Він чо­ловік вче­ний, ба­га­тий; він збу­дує вам дім, най­ме вам най­мич­ку, ку­пить мебіль. Тільки там ма­тері не­ма, щоб слу­жи­ла вам, як най­мич­ка. А ва­шо­му батькові ва­ша гості бу­дуть так впо­добні й потрібні, як і мені.

- Про матір я не ка­жу й сло­ва. Моя рідна ма­ти не жа­лу­ва­ла б так ме­не. Але я за шма­ток хліба, за ха­ту не хо­чу терпіти то­го, що до­терпіла в вас. Ви ме­не знес­ла­ви­ли, опо­га­ни­ли пе­ред цілим містом, ви мені до­пек­ли до жи­во­го сер­ця. Ви ври­ваєтесь се­ред ночі в мою ха­ту; при чу­жих лю­дях со­ро­ми­те ме­не, як ма­лу ди­ти­ну…

- Я вчет­ве­ро стар­ший од вас. Всі ваші гості мені го­дяться в уну­ки, не то що в діти. Є час гульні, є час од­по­чин­ку. Тре­ба гу­ля­ти, та не за­гу­лю­ва­тись. Все моє доб­ро - не чиє ж, а ва­ше. Ви ко­лись бу­де­те ту­теч­ки в оселі гос­по­ди­нею. А мені не ба­жається, щоб моє доб­ро пішло мар­но.

- То ви ме­не маєте за нікчем­ну, пус­ту жен­щи­ну? То ви мені ще й до­ко­ряєте тим, чо­го не даєте? ти­ми грішми, що за­ко­пані десь у вас?

- Грошей те­пер я не дам до ва­ших рук, бо швид­ко роз­ко­тяться. Пос­тарійтесь ли­шень тро­хи, - ще ду­же мо­лоді! Та й од батька та­ки на­вез­ли до­волі вся­ко­го доб­ра…

Зося біга­ла од злості по хаті. Дов­гий шлейф її до­ро­гої сукні підняв ку­ря­ву по хаті, аж Лемішка за­каш­ляв­ся.

- Та не куріть-бо так своїм хвос­том! - на­си­лу про­мо­вив Лемішка від каш­лю.

- Годі тобі, ста­рий! Не­на­че й справді мо­ло­дим лю­дям не мож­на се­бе роз­ва­жи­ти, по­гу­ля­ти, - грим­ну­ла на йо­го Леміщи­ха.

- То ви ме­не маєте за якусь лег­ко­важ­ну вітро­гон­ку? - прис­ту­па­ла Зо­ся ближ­че.

- Де ж та­ки та­ку ве­ли­ку па­ню зва­ти вітро­гон­кою! - обізвавсь Лемішка. - Тільки не говіть-бо вітру своїм хвос­том, бо ка­шель ме­не от-от за­ду­шить. Ка­хи! Ка­хи! - ка­хи­кав Лемішка.

- Я пані! - про­мо­ви­ла Зо­ся, при­ту­лив­ши па­лець до гру­дей, ніби по­ка­зу­ючи на се­бе. - Я зро­би­ла честь ва­шо­му до­мові, що ввійшла в йо­го.

- Будемо за те повік бо­га дя­ку­ва­ти! - ска­зав Лемішка, пог­ля­нув­ши на об­ра­зи. - Де ж пак, та­ке щас­тя?

- То ви ме­не маєте за свою най­мич­ку, чи що? - ки­да­лась і сіка­лась до йо­го Зо­ся вже з ку­ла­ка­ми.

- Доглядайте гос­по­дарст­ва, не справ­ляй­те так час­то балів, на­че якихсь весіллів, по­ма­гай­те старій ма­тері, - нав­чав Лемішка. - А то ви все справ­ляєте по­си­деньки та по­хо­деньки, мов навсп­ряж­ки ду­же вже ве­ли­ка пані, згор­нув­ши руч­ки! Тільки хліб дур­но збав­ляєте!

- І ви мені смієте да­ва­ти по­ра­ду, нав­ча­ти, як от у му­жиків бу­ває?

- Не справ­ляй­те до­ро­гих су­конь, та ще й на­бор, то й гроші ма­ти­ме­те, як і ми, старі, маємо… Хто дбає, той має. А нес­тат­ко­виті та не­помірко­вані лю­ди ніко­ли нічо­го не над­ба­ють, а що ма­ють, то й те про­гай­ну­ють швид­ко.

- Якиме! Яки­ме! хо­ди сю­ди! - за­ре­пе­ту­ва­ла не своїм го­ло­сом Зо­ся, бліда аж біла, як крей­да.

Яким спав і ду­же зля­кав­ся, по­чув­ши че­рез сон не­са­мо­ви­тий крик Зосі. Він мит­тю ки­нув­ся до две­рей.

- Квартиру да­вай мені! За­раз! Од­ної го­ди­ни не бу­ду я в цьому домі! Чо­го ж ти витріщив баньки? Іди шу­кай квар­ти­ри.

Яким, роз­шо­ло­пав­ши діло, ти­хо по­вер­нув­ся до ліжка, ліг і зап­лю­щив очі. Зо­ся побігла слідком за ним.

- Чого ти ліг? Вста­вай та