Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій"

Отже, тут усі клітинки кросворда заповнено; пам’ятаю, Галина, розглядаючи нашого сімейного альбома, що велично дозволила вчинити їй моя мати, плакала — що робилося в її душі, можна здогадуватися, адже саме вона виявилася єдиною справжньою жертвою цієї історії. Що ж до незгод і "важкого дитинства", як подавалося в Іриних листах, із її матір’ю, тобто Калиновською, треба зробити також корекцію (і небезпідставну). Іра була надуміру пещена дитина, справді материна улюблениця, а надмір пещені діти часом уподібнюються до тих, котрі бувають недоглянуті й упосліджені, тобто їхні вимоги робляться надмірні, вони вередливі, а дрібні незлагоди роздувають не раз у великі проблеми — знаючи Ірине фантазерство, це зрозуміти неважко. Бажаючи бути принцесою (символічно, звичайно), фактично Іра нею не була, отже, маємо тут факт звичайної імітації з усіма проблемами, що з того випливають, — це ніби марення бридкого каченяти, котре добре знає, що прегарним лебедем воно ніколи не стане. Але чи була вона звичайною "дівкою"? Очевидно, ні, шукала зімітованого в мріях принца, якого бачила у звичайних грубих чоловіках, через що "дівкою" не раз фактично ставала, отже, це річ не така елементарна.

Щодо моєї особи, то тут мало бути щось інакше, а що саме, як уже звіщав, не до кінця розумів. Після цих викладок можна збагнути, чому не підійшов до Іри, коли випадково її побачив із сином та матір’ю біля стадіону, на тролейбусній зупинці, — вчинити того не зміг. Цікава ще одна річ, яку не можна оминути: не раз навідував Галину, зокрема постійно на день її народження чи в інші свята, навіть кілька разів зустрічав із ними Новий рік, але ні разу не зустрів там ані Іри, ані її батьків; Галина все-таки була гілкою, від них одчахнутою. Сама ж матірку навідувала, навіть допомагала старим. Очевидно, вони, Канішевські, колись чимось сильно образили Колю, а той був у деяких пунктах, чи пунктиках, людиною вельми затятою, особливо коли це стосувалося його самолюбства. Докладніше Галя мені про це так і не розповіла навіть по смерті матері й вітчима, похорон яких узяла на себе таки вона. Про Іру ми з нею також, після тієї першої розмови, не говорили — це також була заборонена тема, та й не цікавило це мене. Я від Іри навіки віддалився, тобто викреслив її зі своєї душі, хоча, як доводить цей скрипт, далеко не остаточно. Інколи мені буває її жаль. Галина їздила й на похорон моєї матері, була тим щиро запечалена, при її труні навіть плакала. Потім, коли поверталися разом до Києва, вона висловилася про мою матір із повним пошанівком:

— До матері твоєї не маю нічого, — сказала, — була то достойна жінка. А от до батька…

— Осуджуєш, що забув про тебе? — спитав я. — Але він був зв’язаний словом.

— Що таке слово? — прорекла печально Галина. — Звук! Сказав — і нема! Треба думати про людину, а не про слова. Людина вартніша будь-яких слів.

І тут мене щось ніби вкололо, я спробував поставити себе на батькове місце й визнав: учинив би так само, як він. Але мала рацію й Галина: чи подумав батько про незахищену дитячу душу, яка потребує батька справжнього, а не підставного? Але мені хотілося реабілітувати батька в Галиній душі.

— Бачиш, ви виїхали з Житомира відразу по війні, а він тоді був у важкому стані. До речі, якого року виїхали?

Треба було те знати, бо тут у мене також не все зв’язувалося. Іра казала, що виїхали тоді, коли в школу вона не ходила, але шість років мала б сорок п’ятого, а батько додому з війни щойно повернувся. Тимчасом я точно пам’ятаю, що Калиновська нас навідувала при батькові. Та й історія її зустрічей із батьком у парку мала б бути пізніше.

— Ми виїхали п’ятдесят другого року, — сказала Галина. — А він і справді був у важкому стані?

П’ятдесят другого Ірі мало бути не шість, а тринадцять років, отже, школу в Житомирі вона відвідувала — ще одна її фантазія; очевидно, Іра, природою своєю, не могла не містифікувати. Зрештою, зустрічі в парку і справді могли бути давніше, але не в шість років.

— Так, Галю, — м’яко сказав я, — він дуже хворів.

— Хіба що, мовила задумливо. — Тоді йому було не до мене. А я так довго жила з цією уразою!

— Чому ж жила з уразою, коли про батька нічого не знала і тільки дорослою довідалася, що він загинув на війні?

— Тому, що в нашій родині все було засновано на брехні, — сказала сумно. — На денці душі я знала, що мій батько живий, бо чого б тоді про нього не говорили? А коли мати призналася, що загинув на війні, то чого було мовчати раніше?

О, вона вміла мислити, моя сестра, і тут мусив признати: ми і справді частково однієї крові. Але мала кров і іншу — ось чому сказала, що дане людиною слово, отже, й клятва, тільки порожній звук, сказав і нема його. Цілком так само мислила і її сестричка, яка дала мені клятву на вірність, але миттю забула її, щойно автобус покинув житомирські межі. Бо слово — порожній звук; вона ж думала не про мене, а про залишених удома: сина і свого скривілого Фізкультурника. Отже, про людей, а не про слово. Я ж до слова, так само й батько мій, ставився цілком інакше, бо переступити того порога не міг.

Але розумів, що це тільки часткове витлумачення кросвордової позиції, якої ніяк не розгадати. Мало тут бути щось інше, але тоді і згодом ні до чого не міг додуматися — такі речі просто не вкладалися мені в голові.

Однак тепер, коли розклав перед собою, як карти, всі факти і наново їх пережив, мені здається, що таки розгадав ту загадку, хоч, можливо, також гіпотетично. Не раз згадував, навіть підкреслював це слово, що Іра була мстива. Отож чи не став я жертвою її помсти за батька: адже батько мій уже не жив, а саме через нього в її родині палало пекло. Що пекло справді було, сумнівів немає, адже й Галина, жінка рівної і стоїчної вдачі, добра природою своєю, у чому не раз мав змогу переконатися, від своєї родини відчахнулася, гадаю, що не тільки Коля був тут причиною, хоч і Коля доклав свого, може, й не одного камінця. Але чужа душа — завжди зачинена печера; певна річ, що й вона не все оповіла мені, хоч ми ніби й брат і сестра, — "ніби", бо не виростали разом, а зійшлися випадково; так само й Ірин образ у її поданні міг бути утрований, а може, спрощений. Одне напевно: пекло було, бо обидві про те говорили, була й брехня, бо також говорили про те обидві, і вони всі в тому вогні палилися, а брехня чи ж не дрова для розпалювання пекельного вогню?

Отже, розкладемо на складники мій силогізм: уся історія мого з Ірою кохання була тонко замисленою і блискуче виконаною помстою мені. Хочете доказів, панове невидимі судді? Будь ласка, радо їх вам подаю, а ви й самі знаєте, що все злозамислене — злочин.

Іра вперто до мене підбиралася, довідавшись у якийсь спосіб, хто я такий. Але довго був для неї недоступний, отже, маючи фантазійну вдачу, уявила мене в образі рицаря в риштунках, зняти які з мене і стало її пристрастю. Це факт, якого не побоялася зголосити в одному з листів. Отже, їй треба було дочекатися того моменту, коли риштунки зніму і стану беззахисний, — тоді й загнала в мене свого ножа. Ось чому, панове невидимі судді, без вагання й відразу віддалася мені й максимально наблизила мене до себе, інакше риштунків не знімеш. Знайшла й найуразливіше місце: вірність проказаному слову — це звірила на першій вимушеній для мене клятві не бути ревнивим. Я ж по-дурному оголився, сам подавши пропозицію на таємний шлюб. І тут вона зрозуміла, панове невидимі судді, що очікуваний золотий момент настав: я був безпечний, злагіднілий, розчулений, тож її ніж легко ввійшов у моє незахищене єство. Думка про те, що Іра торжествувала, від’їжджаючи із Житомира, у цій схемі цілком підставна. Я ж бо й справді не міг порушити даного слова й навіки залишився одинаком. І це не тому, що продовжував її любити, — любов давно минула, а через те, що Слово для мене не порожній звук, а форма закону, бо "мова вуст людських — глибока вода", як сказано у Приповістях, і слово стає тілом, за євангелістом Іваном, коли воно повне правди. Я ж витворив Слово, повне правди, тобто сказане від щирого серця, а не облудно, отже, воно і ствердло в мені, тобто вчинилося Хрестом. А ствердле Слово ніколи не порушується, бо це значить порушити основи душі. Ось воно, найслабше із слабких і найсильніше із сильних місце мого батька, а від нього й моє. І вона, та помстителька, точно й старанно те вирахувала, перш ніж загнати в мене меча своєї помсти. Чи дало це їй радість, і чи заспокоїло бентежну душу? Радість напевне дало, але лиху, а це значить, що душу навряд чи заспокоїло, бо впустила в неї ще одну скверну, а скверна душі не гоїть. Душу гоїть справжня і неблазенна любов, а не любов зраджена, зокрема і в ім’я помсти. Ось чому, панове невидимі судді, не закликаю вас її засудити, бо мені цю жінку жаль. Признаюся вам, не раз хотілося одягти білого костюма й солом’яного бриля, взяти в руку гілку з трьома листками на кінці, прийти до її дому — адресу неважко було довідатися, — і постукати, щоб принести не собі, а їй мир. Але того я так і не вчинив, бо не був певний, що вона правильно потрактує мій прихід. Тому чиню цей акт подумки хоч би цим скриптом. Чи почує вона оце моє Слово, не відаю, боюся, що ні. Адже мимовільним насадником скверни в її душі був усе-таки я.

Літо 2000 року

P. S. Завершив свого скрипта, і, здається, до нього годі щось додати, коли ж сталася ще одна мала подія. Десь за тиждень по завершенні писання. Їхав трамваєм, і біля мене сидів чоловік пенсійного віку, який читав інформаційну газету "РІО", що в Києві розсилають безкоштовно, — таку й мені кладуть до скриньки. Я скосив очі і раптом побачив на вміщеному там фото знайоме обличчя. Заголовок вістив: "На численні прохання приймає відома знахарка і цілителька", а червоними літерами додано: І Р И Н А. Це мене здивувало й заінтригувало, отож повернувшись додому, вийняв із поштової скриньки газету і вже в ліфті переглянув оголошення. Сумнівів бути не могло: з фото дивилося на мене таки Ірине обличчя, одну руку піднесла вгору, у другій був хрест із розп’яттям, на рівні грудей — дві ікони, обрамлені рушниками, — Богородиці та Ісуса Христа. По тому йшли свідчення зцілених; якась Світлана Василенко писала про те, як позбулася розсіяного склерозу з допомогою молитов і, як вона пише, стародавніх замовлянь.