Читати книгу - "На межі бажання, Адалін Черно"

Я давно такого не відчував. Щоб тягнуло й душею й тілом. Щоб дрочив ніби в пубертатному періоді, і мені ніхто не дає. Щоб хотілося землю рити, але її захистити від усього, закрити собою та показати, що вона дорога мені.

Хрінь, одним словом, відбувається. Я не можу її відпустити, не можу спокійно дихати, розуміючи, що не знаю, де вона. Це лякає мене, але я не хочу позбуватися цього почуття, бо вперше за грьобані двадцять два роки я живу. Дихаю на повні груди, відчуваю, що живий, а не напівдохлий, мені хочеться проявляти ініціативу з дівчиною, а не сісти, розкинути ноги в боки, відкинути голову назад і отримувати кайф.

Я навіть перед дверима номеру зупиняюся. Дивлюся на потрісканий лак, на ручку, яка ледь тримається, і думаю про те, що вона хотіла тут сховатися. Від нього? Я знесу ці двері одним ударом ноги, та й він теж, хоч і трохи менший від мене. Я точно не залишу її тут.

Стукіт у двері, і я чую по той бік кроки. Клацає замок, і на порозі з’являється Аня. Винувато опускає погляд у підлогу, відходить на кілька кроків, пропускаючи мене всередину. Я роззираюся. Убогий вигляд, потертий старий килим, давно не біла постільна білизна, табуретка, на яку страшно сісти.

Єдина прикраса номера — вона. Я фокусую свій погляд на ній та не можу стриматися, підходжу ближче, беру її спочатку за руку. Не отримавши спротиву, обіймаю. Огортаю руками й притискаю до себе так сильно, як тільки можу. Аня відповідає. Втикається носом мені в плече та важко дихає.

А потім я відчуваю, як моє плече стає вологим.

Вона плаче.

Ось стільки разів переді мною плакали дівчата. Одні, щоб викликати співчуття, інші, щоб привернути увагу, а хтось після сексу від щастя. Нічиї сльози жодного разу не торкали, не викликали бажання стерти їх і начепити на обличчя усмішку. Зараз же мені буквально хочеться повернути її до життя, змусити Аню відчувати щастя, радіти та усміхатися, ні про що не думаючи.

— Гей, — відсторонюю її від себе й намагаюся зазирнути в очі, які вона старанно ховає й відвертається.

Хапаю її за підборіддя і змушую підняти голову. Її очі повні сліз, і я ледь стримуюся, щоб не зірватися й не піти на розборки з її недочоловіком. Це наскільки треба було довести свою жінку, що вона кидається на хлопця, з яким ледь знайома, і якого зовсім недавно боялась, у надії, що він допоможе?

— Вибач, — вона знову відвертається, ігноруючи мою руку.

— Де твої речі? — запитую.

— В шафі, — каже вона.

— Ти їх навіть розклала? — цього разу я намагаюся пожартувати.

— Руслане!

— Напевно й номер зняла на кілька діб.

Її губ ледь помітно торкається усмішка. Я ж беру її за руку та веду вглиб номера, саджаю на ліжко, відчиняю шафу, дістаю сумку і згрібаю всі речі в неї. Вона жодного слова мені не говорить, просто дивиться ошелешеними очима й намагається усвідомити, що я не залишу її тут. Якщо вона думала, що зможе жити в цьому шалаші, вона помилилася.

Я на все ладен, аби тільки вона була поруч зі мною. У безпеці. Целібату заприсягнуся дотримуватися й до неї не торкатися, тільки б вона ночувала в тій квартирі, яку я орендував. Адже для неї її вибирав. Таку, щоб вона почувалася там господинею.