Читати книгу - "Здіймається буря"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та сморід посилювався, і Вогнесерд із жахом зрозумів, від чого він ішов.
Пожежа'.
Розділ 23
— Пожежа! Прокидайтеся! — заверещав Вогнесерд.
Морозошубка перелякано виповзла з вояцького кубла.
— Мусимо йти з табору, негайно! — скомандував воєвода. — Скажіть Синьозірці, що ліс у вогні!
Сам він побіг до кубла старійшин і загукав крізь гілля поваленого дуба:
— Вогонь! Виходьте! — після цього кинувся до іншого кубла, де новаки заспано вилазили зі своїх гнізд. — Геть із табору! До річки! — кричав кіт. На нього ошаліло витріщився сонний Хмаролап. — До річки! — без угаву повторював Вогнесерд.
Морозошубка вже вела Синьозірку тінистою галявиною. Обличчя провідниці перетворилось на маску страху, а біла войовниця все підштовхувала її носом, змушуючи йти.
— Сюди! — закричав Вогнесерд, хвостом показавши напрям, перш ніж кинутись на допомогу Морозошубці, яка намагалась провести Синьозірку до тунелю. Обабіч них ошаліло бігли зворохоблені коти.
Ліс навколо, здавалося, ревів, а понад його шумом на різні лади кричали Двоноги, та шалено гавкали їхні собаки. Дим уже густо заволік галявину, а відсвіти вогню, що наступав на табір, яскравішали з кожною миттю.
Опинившись назовні, Синьозірка кинулась бігти, влившись у стрімкий потік котів, що дерлися вгору кручею й тікали геть.
— Біжіть до річки, — наказав Вогнесерд. — Приглядайте за побратимами. Не втрачайте одне одного з виду.
Він відчував блаженний спокій, що розливався в ньому плесом крижаної води, навіть попри гамір, спеку й паніку.
Вогнесерд кинувся до кошенят Верболози, які дибали навздогін за мамою. Найменше вона несла в зубах, перелякано дивлячись на решту дрібноти, що тулилася до її ніг.
— Де Злотоквітка? — запитав Вогнесерд.
Верболоза носом вказала кудись на кручу. Воєвода кивнув, радий, що принаймні одна королева з кошенятами безпечно покинула табір. Тоді гукнув Довгохвоста, який уже наполовину виліз на схил. Поки вояк стрімголов біг униз, Вогнесерд підхопив одне кошеня і передав його Мишошубці. Останнього малого він передав Довгохвосту.
— Тримайтеся біля Верболози! — наказав воєвода, добре тямлячи, що королева тікатиме сама тільки тоді, коли її діти будуть у безпеці.
Вогнесерд стояв унизу схилу і спостерігав, як коти пнуться на верхівку. Небом котилися хмари диму, затуляючи Срібносмугу. «Чи бачить це Зореклан?» — мигцем подумав він. Опустивши погляд, побачив сіру шубку Синьозірки вже на вершині, поруч із іншими котами. Нарешті воєвода і сам пішов, постійно озираючись через плече туди, де вогонь жадібно висолоплював помаранчеві язики у їхню долину, пробираючись поміж висохлий орляк до табору.
Вогнесерд поліз на гребінь.
— Зачекайте! — гукнув він котам, що безладно тікали.
Вони спинились і повернулись до нього. Вогнесерд дивився на своїх побратимів по Клану крізь задушливі хмари диму, які аж очі виїдали.
— Когось бракує? — запитав він, переводячи погляд з обличчя на обличчя.
— А де Куцохвіст і Плямошкур? — перелякано нявкнув Хмаролап.
Вогнесерд побачив, як усі коти почали обмінюватися запитальними поглядами, аж поки Дрібновух відповів:
— Не зі мною.
— Напевне, досі в таборі! — нявкнула Піскошторма.
— А де Ожинко? — відчайдушний виск Злотоквітки, здається, здійнявся понад деревами, заглушивши гул вогню. — Коли я підіймалася, він ішов за мною!
У Вогнесерда голова пішла обертом. Це означало, що бракувало трьох котів Клану.
— Я їх знайду, — пообіцяв він. — Тут залишатися надто небезпечно. Білошторме, Темносмуже, подбайте, щоб решта котів безпечно прийшла до ріки.
— Тобі не можна туди йти! — запротестувала Піскошторма, пробиваючись до нього через щільні ряди котів. Вона відчайдушно шукала його очі своїм проникливо-зеленим поглядом.
— Я мушу, — відповів Вогнесерд.
— Я теж піду, — сказала войовниця.
— Ні! — озвався Білошторм. — Нам і без того не вистачає вояків. Ти маєш допомогти нам довести решту до річки.
Вогнесерд кивнув, погоджуючись.
— Тоді я піду!
Воєвода нажахано глянув на Попелюшку, що вийшла наперед.
— Я не вояк, — нявкнула вона. — Якщо натрапимо на ворожий патруль, користі з мене однак не буде.
— Нізащо! — кинув Вогнесерд. Він не міг дозволити Попелюшці важити життям. А тоді побачив плямисту шубку Жовтоіклої: медикицька й собі пробиралася крізь юрбу.
— Я, може, і стара, але на своїх чотирьох тримаюся міцніше за тебе, — сказала вона Попелюшці. — Кланові будуть потрібні твої вмілості медикиці. Я піду з Вогнесердом. Ти зостанешся з Кланом.
Попелюшка вже роззявила рота, але Вогнесерд не дав їй заговорити:
— Нема часу сваритися. Жовтоікло, ти зі мною. Усі інші — до річки!
І, перш ніж Попелюшка встигла заперечити, вони удвох рушили схилом униз.
Вогнесерд був нажаханий, але змушував себе бігти, аж поки не опинився на самому дні. Він чув, як позаду нього важко дихає Жовтоікла. Від диму кожен подих давався з болем, навіть його молодим легеням. Яскраве полум’я тріскотіло вже за стіною табору, жадібно кидаючись на щільно переплетені галузки ялівцю, але самої галявини поки не дісталось. Кубло старійшин було найближче, тож Вогнесерд майже наосліп пробрався до нього. Він чув потріскування язиків вогню, які лизали дальній край поваленого дуба. Спека була така нещадна, що, здавалося, вогонь щомиті може ввірватися на терен.
Вогнесерд побачив Куцохвоста, який, згорнувшись, лежав під гіллякою. Біля нього лежав Плямошкур, досі стискаючи загривок Куцохвоста своїми зубами — він намагався відтягти друга в безпечне місце, але й сам знепритомнів.
Воєвода зупинився, розбитий, але Жовтоікла вже промчала повз нього і потягла тіло Куцохвоста до виходу.
— Та не стій там, як дерево, — прогарчала вона крізь зуби. — Допоможи мені їх витягнути.
Вогнесерд ухопив Плямошкура і потягнув його задимленим тереном до тунелю. Він намагався не кашляти, пробираючись із непорушним котом крізь ялівець, який гострими шпичками шарпав хутро старого. Вогнесерд вийшов до схилу і почав здиратися вгору. Плямошкур стиснув зуби, а воєвода відчув, як усе тіло старійшини кілька разів сіпнулося в сильних судомах. Вогнесерд крок за кроком ішов угору крутосхилом, а його шия нестерпно боліла від ваги непритомного кота.
На вершині він поклав Плямошкура на пласке каміння, і зоставив там — ледь живого і безпомічного. Тоді повернувся на пошуки Жовтоіклої. Медикицька щойно вибралася з тунелю, її боки важко здіймалися: вона вже довго дихала смертоносним димом. Дерева, що раніше захищали Клан, уже поглинув вогонь, їхні стовбури яскраво палали. Вогнесерд бачив, як медикицька своїми величезними бурштиновими очима дивиться на нього, тримаючи в зубах Куцохвоста. Він уже присів на задні лапи, готовий стрибнути вниз до неї, але відволікся, почувши вгорі перелякане нявчання. Прозираючи крізь клуби диму, воєвода помітив кошеня Злотоквітки, яке дряпалось на маленьке деревце, що росло на схилі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Здіймається буря», після закриття браузера.