Читати книгу - "Здіймається буря"

— Він… він був шокований, звичайно, — затнувся кіт.

— Але ж він намагався попередити нас про свого виховника, чи не так? — голос Синьозірки був сповнений жалю. — Тепер пригадую. Чому я тоді його не послухала?

Вогнесерд намагався вигадати, як утішити свою провідницю.

— Круколап же був тоді лише новаком, а Тигрокігтем всі захоплювалися.

Провідниця зітхнула.

— Я помилялася щодо Тигрокігтя і щодо Круколапа. Я завинила перед цим новаком, — вона глянула Вогнесердові у вічі. — Може, варто запросити його назад до Клану?

Вогнесерд похитав головою.

— Круколап не захоче повертатися, Синьозірко. Ми залишили його на землях Двоногів — там, де Ячмінь живе, — пояснив воєвода. — Йому там добре. Ти мала рацію, коли сказала, що Круколап знайде собі краще життя поза Кланом.

— Але я помилялася і стосовно Хмаролапа, — розхвилювалася Синьозірка.

Вогнесерд відчув, що ця розмова виходить із-під контролю.

— Гадаю, йому, врешті-решт, пасуватиме життя в Клані, — нявкнув воєвода, сподіваючись, що це прозвучало достатньо впевнено. — Але тільки тобі вирішувати, чи приймати його назад.

— Але чому б ні?

— Темносмуг думає, що у Хмаролапові промовляє його кицюняча кров, — визнав Вогнесерд.

— А ти що думаєш про це?

Кіт глибоко вдихнув.

— Пригода із Двоногами допомогла Хмаролапові зрозуміти, що його серце належить лісові, як і моє.

Він відчув невимовне полегшення, коли побачив, як заясніли очі Синьозірки.

— Тоді чудово. Він може залишитися, — погодилася вона.

— Дякую, Синьозірко.

Вогнесерд розумів, що повинен би більше радіти за Хмаролапа, проте його радість усе ще затьмарювали сумніви. Новак добре боровся проти Вітряного патруля і виглядав щасливим, коли вони повернулися в табір, але скільки це протриває? Поки він не втомиться від тренувань? Чи поки не знудиться самотужки діставати їжу?

Синьозірка замислено продовжила:

— І нам також слід сказати Кланові, якщо хтось побачить на наших землях Круколапа, то його слід вітати як побратима.

Вогнесерд вдячно схилив голову. У Круколапа було небагато товаришів у часи його новацтва переважно через його страх перед Тигрокігтем, але зараз у Громових котів не було жодних підстав бути до нього неприязними.

— Коли ти оголосиш Кланові рішення щодо Хмаролапа? — запитав воєвода. — Було б добре, якби коти зараз побачили свою провідницю на Високому Камені.

— Ти їм оголоси, — наказала Синьозірка.

Розчарування вкололо Вогнесерда, ніби шпичкою. Невже провідниця дійшла до того, що не може звернутися до власного Клану? І хоч як сильно він хотів розповісти іншим котам про те, що Хмаролап залишається, все ж таки Кланові потрібно було почути це від самої провідниці. Вона так довго вже не виходила зі свого гнізда, так багато рішень залишала на розсуд Вогнесерда, тож як Клан міг бути впевнений, що це її вибір? Якби Синьозірка сама оголосила рішення, то навіть Темносмуг не міг би сперечатися.

Вогнесерд стояв мовчки, але в його голові нуртували думки.

— Щось не так? — провідниця спантеличено примружила очі.

— Можливо, варто, щоб Темносмуг усім оголосив? — поволі почав Вогнесерд. — Зрештою, це ж лише він був проти.

Раптом у погляді Синьозірки проскочила підозра. Вогнесерд затамував подих.

— Ти мудрішаєш на очах, Вогнесерде. Маєш рацію: Темносмуг сам повинен повідомити новини. Пішли його до мене.

Вогнесерд намагався вловити настрій провідниці, гадаючи, що її роздратувало — хитрування власного воєводи чи думка про зустріч із Темносмугом. Та погляд Синьозірки був спокійним, коли він нявкнув на прощання і вийшов із гнізда.

Темносмуг за весь той час не зрушив із місця. Він сидів, чекаючи на вирок Синьозірки, хоча інші повернулися до своїх обов’язків. Кілька котів, що були поблизу галявини, запитально глянули на Вогнесерда, коли той пройшов повз Високий Камінь.

Воєвода подивився у бурштинові очі Темносмуга, намагаючись не видати своє задоволення, і кивнув на Синьозірчине гніздо, помахом хвоста натякаючи, що провідниця хоче його побачити. Як тільки смугастий вояк пройшов повз нього, Вогнесерд покрокував до купи свіжини, що вже височіла посеред галявини, хоч іще навіть не був полудень. Утомлений і голодний, воєвода підхопив зубами білку. «Якщо десь наближається гроза, — подумав він, — то хай би вона прийшла чимскоріш».

Перш ніж вмоститися на трапезу на своєму місці біля кропиви, Вогнесерд вирішив заскочити у гніздо новаків, де наодинці сидів Хмаролап, апетитно пережовуючи горобця.

Білий котик підвів голову і, побачивши виховника, швидко ковтнув.

— Що вона сказала? — схвильовано нявкнув він.

Вогнесерд поклав на землю свою білку.

— Ти можеш залишитися.

Хмаролап голосно замуркотів.

— Чудово! — вигукнув він. — Коли ми йдемо на тренування?

На самій лише думці про це Вогнесердові лапи заболіли, і він відповів:

— Не сьогодні. Мені треба відпочити.

Хмаролап виглядав розчарованим.

— Завтра, — пообіцяв виховник, почуваючись задоволеним. Його не міг не тішити ентузіазм новака.

— До речі, — продовжив Вогнесерд, — ти чудовий казкар. Це ж треба було перетворити свою витівку на цілу пригоду. — Хмаролап зніяковіло втупився у свої лапи, а воєвода провадив далі: — Та якщо ти навчишся жити за вояцьким правильником, я не розповідатиму Кланові, як тебе насправді «викрали Двоноги…»

— Але так і було, — пробурмотів Хмаролап.

Вогнесерд суворо поглянув на нього.

— Ми обидва знаємо, що не точно так. І якщо я помічу, що ти хоча б дивишся на гніздо Двоногів, я тебе сам вижену з Клану!

— Добре, Вогнесерде, — нявкнув малий. — Я зрозумів.

* * *

Минув цілий день. Вогнесерд задоволено скрутився клубочком у своєму гніздечку. Його тренування із Хмаролапом було чудовим. Нарешті новак уважно слухав усі настанови, і його бойові навички все кращали. «Сподіваюся, так буде і надалі», — подумав Вогнесерд, засинаючи.

Йому снився ліс. Попереду в тумані височіли стовбури дерев, їхні крони губились у хмарах. Вогнесерд гукнув когось, але його голос поглинула тиша. Стривожений, він намагався знайти хоч якусь знайому місцину, але туман був надто густий. Дерева ніби купчилися над ним, вони росли надто близько одне від одного, аж їх почорнілі стовбури дряпали йому шубку. Кіт принюхався, і раптом його хутро наїжачилося від якогось кислого запаху.

Раптом він відчув чиюсь присутність. До болю знайомий запах переповнив його, заспокоюючи зболений розум, як ковток холодної води. Це була Плямолистка.

— Що відбувається? — нявкнув Вогнесерд, але медикицька мовчала. Він повернувся і поглянув їй в обличчя, але Плямолистку ледве було видно крізь мряку. Кіт розрізняв лише її бурштинові очі, сповнені страху. Раптом тишу розірвало ревіння Двонога.

Пара юних Двоногів вибігла з туману, їхні обличчя були спотворені жахом. Вогнесерд відчув, що Плямолистка зникає. Він залишився наодинці зі своїм страхом, Двоноги бігли прямо на нього, земля під їхніми лапами аж двигтіла.

Воєвода різко здригнувся і прокинувся. Він широко розкрив очі й налякано роззирався кублом. Його сон проник у