Читати книгу - "Королівство жахів"

— Місіс Пауелл, — завжди казали вони, завжди всміхалися, і вона ніколи не знала, хто вони такі, бо вони виросли й стали дорослими людьми, але вона знала: це її колишні учні, адже недаремно вони називали її на прізвище.

Іноді вона пригадувала їх. Іноді навіть їй щастило пригадати, де вони сиділи або що вони дарували їй на Різдво. Вони обіймали її й розповідали їй, що вони тепер адвокати, або лікарі, або продавці автомобілів чи що вони мають трьох дочок і сина в коледжі. Вони хотіли, щоб вона знала, як вони влаштувалися в цьому житті.

Але були й інші. Ті, які ніколи їй не рекомендувалися, але вона знала, щó з ними сталося. Деметріус Джонсон був першим, який вийшов на стежку смерті. Він убив хлопця в бійці за телевізор, а коли він ще був у її класі, то копнув ногою дівчинку так сильно, що в неї з ноги потекла кров. Але він також дуже добре вмів розгадувати пазли, він мав справжній талант. Потім був у неї в класі такий собі Джейк Гарріман, чудовий хлопчик, він ніколи не завдавав їй клопоту, але родина в нього була погана, й він часто приходив до школи із синцями на тілі. Вона розповіла про це директору, й той навідав батьків хлопця, але нічого не змінилося, а потім через два десятки років вона побачила його обличчя в газеті після того, як він убив жінку на паркувальному майданчику у Кмарті й викрав її автомобіль. Горацій Лі Блок постійно галасував, не міг сидіти спокійно й уже тоді був схильний до підлих вчинків, і їй довелося відривати його руки від себе, коли він міцно її обняв. І він теж потім вийшов на стежку смерті.

Вона читала їхні прізвища в газеті й дивилася на їхні невпізнавані фото в новинах. Серед своїх колишніх вихованців вона нарахувала чотирьох убивць, шістьох ґвалтівників і дев’ятеро озброєних грабіжників. Вона не збиралася складати подібний список, але він якось утворився в її свідомості. Троє з її хлопців і дівчат були вбиті, включно з однією дівчиною, чий чоловік спалив її на вогні. Вона пригадує її з довгою косою та з пасмами волосся, на кінцях яких були пластикові кульки. Усе це було жахливо, й не раз, дивлячись на мертві очі якогось страховища й пригадуючи худого хлопчика з гострими ліктями, вона хотіла піти зі школи, бо найгіршим було те, що вона не могла запобігти таким жахливим сценам. Вони вже вийшли на свою стежку ще раніше, ніж вона зустрічалася з ними. Коли вони приходили до неї, сердиті й похмурі, схильні до брудної лайки та насильства, їхні батьки були сердитими й похмурими, схильними до брудної лайки та насильства. Коли вони приходили до неї, опановані розпачем, з порожніми душами, їхні батьки були опановані розпачем і з порожніми душами. Вона бачила, в якому напрямку вони розвивалися, й нічого не могла вдіяти. Іноді вона намагалася, та це було те саме, що дмухати на цегляний дім.

Вони виходили з її класу й навіть не оглядалися. Вони йшли геть.

Але Роббі. Його поведінка не мала для неї сенсу, хоч вона тепер докладала всіх зусиль, щоб виразно пригадати його. Він не міг перестати базікати. Вона це пригадала. Бідолаха, його голос лунав так, ніби він не мав регулятора, що зменшував би його гучність, тож, коли діти шепотілися між собою, його голос вона чула цілком виразно. Він незграбно поводився в товаристві, але не становив дисциплінарної проблеми. Вона пригадала кремезного хлопчака, який сміявся надто голосно, коли інші діти жартували й казав «так, мем» щоразу, коли вона просила його замовкнути, а правил шкільної поведінки, як їй здається, він не порушував. І не те, що не порушував, а й приносив учительці задоволення. Результат був один, але його причини були різними.

Вона зловила мить, коли він доторкнувся до неї. Він був теплий і трохи пахнув цибулею.

— Навіщо ми поспішаємо? — лагідно запитала вона його й пригадала, як він напрошувався допомогти їй зшивати бюлетені, але не змогла пригадати жодної конкретної розмови, яку вона з ним коли-небудь мала.

— Марк, — сказав Роббі. — Він прийде.

— Він твій друг?

— Так.

— Якщо він твій друг, — невпевнено попросила вона, — то ти можеш сказати, щоб він у нас не стріляв?

Вона спрямувала погляд уперед, не дивлячись на нього, й він відповів не зразу. Вони пройшли під розлогим дубом, і там був стовп із безліччю стрілок, які годі було прочитати в темряві, але вона знала, що вони йдуть по знаку ВИХІД ІЗ ЗООПАРКУ.

— Він має власні думки, — сказав він нарешті й став підіймати рушницю.

Вона хотіла вже криком застерегти інших, але він підняв її ще вище й кілька разів вистрелив по верхівках дерев, а їй здалося, ніби її барабанні перетинки лопнули. Вона доторкнулася до них, перевіряючи, чи немає там крові.

Вона майже не чула його голосу, коли він загорлав.

— Стійте там, де я можу вас бачити! — гукнув він, і вона зрозуміла, що Кейлін і жінка з хлопчиком хотіли зникнути, звернувши за поворот стежки. Але вони не звернули й застигли там, наче статуї.

— Не зупиняйтеся, — крикнув їм Роббі, ще роздратованіший, ніж перед тим. — Вам не слід зупинятися. Але не відходьте далеко.

Дуло його рушниці знову було спрямоване в землю. Інші рушили вперед, часто озираючись. Її розбите коліно запульсувало.

— Ти ж сказав їм, щоб вони йшли швидко, — нагадала йому вона.

Він не відповів. Вона завмерла, коли побачила, як він тягнеться до неї, але він лише опустив руку на її лікоть, досить лагідно спрямувавши її вперед. Він не зробив їй боляче.

— Ми всі підемо швидше, — сказав він.

Видима річ, він хоче, щоб вона заткнулася, але вона відкрила, що не має великого значення, чого він хоче. Вона тепер не так боялася того, що він міг з нею зробити: смерть тепер не здавалася їй такою жахливою, якою вона уявляла її раніше. Це мало б ще більше сенсу, якби вона