Читати книгу - "Велика маленька брехня"

— Він знову вас скривдить, — сказала Сьюзі. Знову той відсторонений професіоналізм. Без жалю. Без засудження. Це не було запитання. Вона просто проголосила цей факт, щоб зрушити розмову з місця.

— Так, — погодилась Селеста. — Це трапиться знову. Він вдарить мене. І я вдарю його у відповідь.

«Знову піде дощ. Я знову захворію. У мене будуть невдалі дні. Але чому б мені не тішитися хорошими днями, допоки вони тривають.

Але тоді навіщо взагалі я тут?»

— Знаєте, про що я хотіла б з вами поговорити? — вела далі Сьюзі. — Про план. — Вона перегорнула сторінку свого блокнота.

— План, — повторила Селеста.

— План, — погодилась Сьюзі. — План на наступний раз.

Розділ тридцять четвертий

— Тобі колись хотілося експериментів з — як воно називається — аутоасфіксіофілією? — спитала Маделін Еда в ліжку. Він читав книжку, а вона розважалася з планшетом.

То був наступний вечір після її подорожі з картоном до Джейн. Цілий день вона думала про історію Джейн.

— О, не відмовлюся. Давай спробуємо. — Ед зняв окуляри, відклав книжку та зацікавлено поглянув на неї.

— Що? Ні! Ти жартуєш? — запитала Маделін. — В будь-якому разі, я не хочу сексу, бо переїла різото.

— О, так. Глупство з мого боку. — Ед знову надягнув окуляри.

— За такими забавами люди ненароком позбавляють себе життя! Вони постійно помирають. Це дуже небезпечна практика, Еде!

Ед подивився на неї поверх окулярів.

— Не можу повірити, що ти хотів мене придушити, — сказала Маделін.

Він похитав головою:

— Я лише хотів показати тобі, що охоче підлаштуюся під твої бажання. — він зазирнув у її планшет. — Ти там що шукаєш способів додати перчинки до нашого статевого життя, чи що?

— На бога, ні! — театрально відповіла Маделін.

Ед хмикнув.

Вона читала статтю про аутоасфіксіофілію.

— Тобто, коли артерії збоку на шиї стискаються, людина потерпає від раптового браку кисню в мозку і переживає напівгалюциногенний стан. — Вона задумалась. — Я помітила, що коли у мене нежить, я частенько маю настрій на любощі. Може, тому.

— Маделін, коли у тебе нежить, ти ніколи не хочеш любощів.

— Справді? Може, я просто тобі не казала.

— Може й не казала, — він повернувся до своєї книги. — У мене колись була дівчина, якій це подобалося.

— Серйозно? Яка?

— Ну не те щоб я з нею зустрічався, так, інтрижка.

— І оця інтрижка хотіла, щоб ти її… — Маделін обхопила горло руками, висолопила язика та стала ротом хапати повітря.

— Господи, отак ти виглядаєш дуже сексі, — сказав Ед.

— Дякую, — Маделін відпустила горло, — і що, ти робив?

— Та якось без особливого ентузіазму, — Ед зняв окуляри та усміхнувся сам до себе, пригадуючи. — Я був трохи п’яненький. Тож мені складно давалися її вказівки. Пам’ятаю, що вона розчарувалася у моїх талантах. Ти, мабуть, цьому не повіриш, але я не завжди прагну гострих відчуттів та насолоди.

— Так-так, — Маделін кивнула, щоб він замовк, та переключилася на планшет.

— Звідки такий раптовий інтерес до еротичного задушення?

Вона розповіла йому історію Джейн та спостерігала, як напружувалися дрібні м’язи його щелеп, як примружувалися очі — у нього завжди так було, коли він чув по радіо новини про те, як постраждала якась дитина.

— Виродок.

— Я знаю. І йому це зійшло з рук.

Ед похитав головою:

— Дурненька дівчинка, — зітхнув він. — Такі чоловіки просто полюють на…

— Не називай її дурненькою дівчинкою! — Маделін так швидко сіла у ліжку, що планшет зісковзнув з її колін. — Ти ніби її звинувачуєш!

Ед примирливо підняв руки:

— Звісно, не звинувачую. Я лише хотів сказати…

— А що якби то була Абігель чи Хлоя? — вигукнула Маделін.

— Я, власне, думав про Абігель чи Хлою.

— Тобто, ти б їх звинувачував, так? Ти б сказав: «Дурненька дівчинка, ти на це заслужила!»

— Маделін, — сказав Ед спокійним голосом.

Їхні сварки завжди так починалися. Що більше сердилася Маделін, то спокійнішим ставав Ед. Зрештою, доходило до того, що Ед розмовляв з нею, як із психопатом, в руках якого цокає вибухівка. Це так бісило!

— Ти звинувачуєш жертву! — вона уявила Джейн у маленькій, порожній і холодній квартирі, вираз її обличчя, коли вона розповіла свою сумну і брудну історію, сором, який вона досі відчувала через стільки років. Вона сказала «Я мушу визнати свою долю відповідальності» і «Нічого страшного». Вона пригадала фото, яке Джейн їй показала. Відкритий, безтурботний вираз обличя. Червона сукня. Джейн колись носила яскраві кольори! Джейн колись носила декольте! А тепер Джейн одягалася дуже скромно, ніби вибачаючись, ніби прагнучи зникнути, ніби намагаючись бути непомітною, бути ніким. І це з нею зробив той чоловік. — Коли чоловіки сплять з випадковими жінками, то це круто, а коли так робить жінка, то це — дурня і легковажність. Це подвійні стандарти!

— Маделін. Я її не звинувачую.

Ед усе ще розмовляв з нею голосом «я-дорослий-а-ти-божевільна», але вона бачила в його очах іскорки гніву.

— Звинувачуєш! Не можу повірити, що ти це сказав! — слова просто лилися з неї. — Ти — один з тих, що кажуть «А чого вона чекала? Вона в обід вже пила, тож звісно заслужила зґвалтування цілою футбольною командою!»

— Ні!

— Так!

Щось змінилося в обличчі Еда. Він почервонів. Підвищив голос.

— Дозволь сказати, Маделін. Якщо моя донька одного дня спатиме з першим-ліпшим, якого вона зустріла у барі готелю, то я маю всі права сказати, що вона — дурненька!

Те, що вони сварилися через це, було дурнею. Якась раціональна частина її це знала. І знала, що Ед не звинувачував Джейн. Знала, що її чоловік був кращою, добрішою людиною, аніж вона сама, і все ж не могла пробачити йому за те, що він сказав «дурненька дівчинка». Ніби ці слова були відображенням чогось страшенно неправильного. Як жінка Маделін почувалася зобов’язаною сердитися на Еда від імені Джейн, і від імені кожної «дурненької дівчинки» і навіть від свого імені, бо, зрештою, таке і з нею могло статися, і навіть таке м’яке слово як «дурненька» звучало немов ляпас.

— Я просто не можу залишатися з тобою в одній кімнаті, — вона вискочила з ліжка та забрала свій планшет.

— Ну то будь смішною, — сказав Ед. Надягнув окуляри. Він засмутився, але Маделін знала, що хвилин з двадцять Ед ще читатиме, а потім вимкне світло та одразу засне.

Наскільки могла, Маделін постаралася стукнути дверима (вона б з величезним задоволенням гучно гупнула дверима, та боялася розбудити дітей) і в темряві попростувала сходами донизу.

— Не вдарся там на сходах! — гукнув Ед зі спальні. Він уже про все забув, подумала Маделін. Вона зробила собі чашку